Історія села Чемеринц

Вступ

В даній історії села Чемеринці автор зробив спробу частково вивчити та дослідити розвиток села від найдавніших часів до наших днів. Автор хотів показати село на етапах подій, шо відбувалися на Прикарпатті з найдавніших часів і охоплюючи наше сьогодення.

У цьому дослідженні використані документи Львівського держав--ного історичного архіву, матеріали і документи, що збереглися в церкві, газетні публікації та розповіді старожилів.

Шановні читачі! У своїй праці автор на основі вивчених матеріалів старався в одному розрізі показаній історії села, його жителів, що були активними учасниками заснування, розширення і розвитку його.

Автор дякує священику села Проньків Василю Ільковичу, який зберіг архів церкви, жителям села Жоху Ярославу Степановичу, Проць Теклі, Росі Якиму, Круп'яку Михайлу, Кулебі Роману, Мартиняку Мирону, Проню Івану, Даниліву Михайлу, Чепіжаку Ілярію, Кулебі Омеляну, Стецько Ілярію, Лис Марії… за допомогу в зібранні матеріалів про наших земляків.

Виносимо велику подяку учням школи, які допомогли зібрати спогади учасників визвольних змагань. В короткій, неповній історії села розміщено матеріали про суспільно-політичне, духовне та культурне життя села. Ми не претендуємо на визнання нашого дослідження, як великої наукової праці. Можливо нами допущені якісь недоречності, то нехай наші наступники, що колись візьмуться за глобальне вивчення історії села, його минулого і сьогодення нам пробачать.

Дорогий юний читачу!

Перед тобою лежить книжечка в якій ти прочитаєш про минуле життя тих, хто заснував село, як його наступні покоління розширяли примножували славу про нього, як не жаліючи життя, боролися за незалежність твоєї Вітчизни. Тож пам'ятай, хто ти є.

Українець я, малий!

Українець я, малий,

Жовто-синій прапор мій

В сонячному ореолі,

Тризуб золотий на фоні.

І столиця - місто Київ,

Славні міста-побратими.

Про них в житті пам'ятай,

Рід свій в праці звеселяй.

Про карпатські гори, кручі,

Про Дністер, Дніпро могучий,

Та простори України,

Найдорожчі - нам єдині.

Від Полісся по Чорне море,

України тут простори.

А від Тиси, аж по Дон,

Віковічний наш кордон.

Прадіди, діди віками,

Воювали з ворогами.

За Вкраїну, рідний край,

Мову рідну і звичай. Вірш "Українець я малий", написаний Федьком М.М. у Львові у 1992 році.

Пам'ятай дорогий читачу, що Незалежність України кувалася віками, злита вона кров'ю мільйонів людей, твоїх попередників.

То, шануй про них пам'ять, передай наступному поколінню про тих, що полягли в боротьбі за твою Батьківщину. Примножуй своїм розумом і працею, де б ти не був, багатства матері України - дитям, якої ти є.

Тож Вітчизна найдорожча,

Рідна хата, батько, ненька,

Україна - рідна мати -

Всіх нас горне до серденька.

Розділ I.

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ
СЕЛА ЧЕМЕРИНЦІ. ПЕРШІ ВІДОМОСТІ ПРО НЬОГО

Село Чемеринці розташоване на території лівого та правого берегів річки Золотої Липи та її невеликих потоків-приток. Межує село на сході з селами Смереківка, Дунаїв, на півдні - з селом Біле, П'ятин, на заході - з селом Виписки, на півночі - з селами Плинників, Вишнівчик. Село багате на землі середньої родючості, має великі масиви лісів.

Багато сотень років учені працюють над проблемою виникнення населених пунктів на Прикарпатті. У більшості історичних досліджень вчені зводять свої думки до глибинних періодів давнини. Про сліди людей, до нашого літочислення свідчать речові докази (предмети, якими здобували їжу) наші предки.

Проведені археологічні розкопки в Липівцях, підтверджують про існування тут шнурової кераміки. Розкопки в Болотні та речові предмети знайдені в Білому, Гологорах свідчать, що люди на цій території жили в епоху кам'яного віку. Вчені дослідили, що м. Гологори є ровесником Трипілля. Дунаїв у 1385 році було вже містом. Виходячи з наявності цих міст безпомилково можна зробити висновок, що вони були взаємозв'язані шляхами, по яких відбувався рух. Йшли торгові відносини. Тому села Вишнівчик та Чемеринці, які розташовані на цьому шляху, виникли якщо не одночасно, то пізніше, але в епоху кам'яного віку. Якщо судити про Прикарпаття з географічного положення то воно було мостом, який з'єднував Східні цивілізації з Заходом, Південь з Північчю. Серед різноманітних археологічних речей, що знайдені при розкопках речі домашнього вжитку (кам'яні сокири, мотики, кам'яні різці Знайдені вчителем історії с.Білого Кривоносом Б.П., кістяні голки, посуд) є доказами епохи пізнього кам'яного віку.

В цей період появляються стоянки найдавніших людей - городища. За твердженням науковців Львівського Державного Національного університету Кіcа, Тиса, Г.Гербільського та інших городища на Львів-щині виникли ще задовго до нашого літочислення Запис з конспекту 1958 р..

Про те, що село існувало в епоху кам'яного віку, свідчить знайдена кам'яна сокира в потоці при розширені берега в намулі на хуторі Провал, на той час, учнем школи Кіндрат Борисом.

В селі є хутір Городиска, розташований поблизу річки по шляху на Дунаїв. Місця для жител в цьому урочищі підтверджують, що перші поселенці мали великий життєвий досвід. Місце вигідне тим, що береги і вершини захищали від вітрів, наявність глибоких ровів були вигідні для створення примітивних жител. Однак, місце невелике, тому тут могли поселитися пару родів.

Очевидно Городиска і Провал заселялися одночасно. Провал мав більш родючі ґрунти. Потоки з'єднували поселення з лісовими масивами, в яких можна було не тільки полювати, але й захиститися.

Цікаву думку висловив колишній депутат польського сейму Вла-дислав Польнаревич. В книзі "З джерел Сяну, Дністра, Стрия" процес загарбання українських земель він називає так: "Сколонізованіє і загосподарювання східних окресів" "З джерел Сяну, Стрия і Дністра" В.Польнаревич.. Як мемуарист, він наводить багато фактів, кому була роздана зем-ля. Слово "колонізація" ним стверджується. Але щодо господарювання то тут, як історик, він допустив недоречність.

На землях Прикарпаття були давно відомі господарства. Велике господарство мали князі, їх далекі та близькі родичі. І поляки не були родоначальниками господарств. Очевидно він має на увазі процес полонізації та проникнення в господарства земель населення польського походження. Про те свідчить факт про Миколу Гологірського.

Землі в цьому регіоні (Поморяни, Дунаїв, Віцін) були литовського воєводи Радзивіла Див. "Зборівщина". Збірник історії міст і сіл. Виданий в Канаді., які потім він обміняв з Потоцьким на Волині і частково Галичині (Клекотів, Сестратин), Опарипси, Батьків та інші. Село з давніх-давен мало хутори, назви яких збереглися до нашого часу. Коли Потоцький одержав землі і передав їх Миколі з Гологір, вже був відомий хутір Волоський. Його назва походить від запозиче-ного польського слова "Влах", яке вони запозичили з болгарського письма. Слово "Волох" на болгарській мові означає пастух. Очевидно Потоцький заставив Миколу з Гологір створити тут господарство. Розвивати землеробство, скотарство. На берегах потоку були вже будівлі здавна. Селяни могли в пана пасти худобу і безпосередньо жили на цьому хуторі. Старожили стверджують, що найдавніше панське подвір' я було в центрі тепер зруйнованих колгоспних будівель. Коли зруйновані будівлі панів це справа подальшого дослідження історії села. До сьогодні збереглися назви полів. Так, ціле урочище над хутором Волоське називається Панським полем.

Поряд з Волоським є хутір Кучерівка. Житель села Жох Ярослав Степанович підтверджує, що хутір був спочатку по рову, який прилягає до дороги на Перемишляни, а потім зайняв територію сучасної Кучерівки. По різному судять про історію цієї назви. Очевидно, слово Кучерівка перенесене з першого поселення. Перша розміщена близько помістя панського. Тут жили слуги, що доглядали коней - кучери.

Назва хутора Мочули походить від болотистої місцевості, а Бридок - за потоком, і можливо так виникла його назва.

Сусіднє село Гуральня. Ця назва зустрічається в багатьох селах. Вона пов'язана з горілчаним виробництвом, на якому працювали люди з села. Пан мав можливість цим займатися. Підприємства Потоцьких виникли десь на початку 18 століття. Виготовлення спирту почалося монахами в Італії в провінції Пальмеро в XVII ст . Секрети виробництва спирту могли проникнути в Польщу, а потім і в села.

Старожил Стецько Ілярій розповів: "В кінці 90-х років ХІХ століття на горілчаному заводі (гуральні) сталася аварія. Розірвався бак з горілкою. Селяни збіглися і черпали горілку відрами та іншою посудиною". Запис розповіді зробив В.В.Ляхович.

Крім цього с.Гуральня була цегельня і вапнярка

До села Гуральня належав хутір Кутерноги. Назва його походить від прізвища заможного селянина Кутернога.

Назва села Кузбатиця ,за легендою,походить від саморобного посуду з кори дерева - козуба (кори смереки, сосни, вільхи, модрини), в які селянські діти збирали ягоди, малину, суницю, плоди вишень, черешень, а також гриби. Здиралась кора з дерева. Кору згинали так, щоб одна сторона посуду була довшою. Зігнуту кору протикати гілками лози в заздалегідь вирізаних отворах. На довшій половині вирізували отвір для пальців руки. Отвір служив для того, щоб одною рукою тримати козуб, а другою кидати в нього плоди, ягоди, пшеницю тощо.

Стецько Ілярій стверджує, що в його господарстві донедавна знаходились козуби, в які поміщались до 50 кг пшениці.

Хутір Гута. Ця назва пов'язана з виготовленням скла. Вона зустрічається в багатьох населених пунктах. Очевидно, тут в минулому була майстерня, де місцеві ремісники-кустарі вміли виплавляти з піску скло.

Хутір Голий Кінець. Місцевість цього хутора бідна на родючі землі. Вапнякові породи біліють на схилах гір. Тільки урочища полів Дерниска та прилеглі до лісу поля були вигідними, багатими на перегній. Цей хутір, в минулому столітті, тричі знищувала пожежа.

Хутір Провал. Ця назва дуже поширена на Закавказзі у м. П'яти--горську. Це велика частина міста, така як Поділ у Києві чи Левандівка у Львові. Назва походить від ровів, ща виникли внаслідок ерозії ґрунтів під час злив. До хутора Провал прилягають дуже багаті на гумус землі. Це найкращі поля урочища Загомінки. Таких родючих і вигідних за положенням полів не має жоден хутір. На лівому березі потоку притоки Золотої Липи простягаються урочища Мотузів, Марусина Долина, Василькове. Назви хуторів Васильків та Юрки походять від жителів, яким належать поля. На Юрках жив Юрко Кіндрат з родиною. Запис зробив Федько М.М.

Хутір За Фігурою. Колись в давнину тут було поставлено пам'ят-ник ("фігура"), тому декілька хат, що тут виникли дістали назву за фігурою. Цей хутір виник на лівому березі Золотої Липи, очевидно, пізніше, ніж Городиска.

Про виникнення назви села Чемеринці в історичних архівах ніяких даних немає. Сама назва села пояснюється по-різному. Старожили, жителі села Тістик Володимир, Мартиняк Мирон, Стецько Ілярій розповідають легенду: "Під час нападу турків і татар село часто сплюндровувалось, горіло, запалене дикими половцями, які старших людей і дітей вбивали, а молодь гнали в неволю. Під час нападів частина селян тікала в ліси і переховувалась у траві (назва трави - чемериця)". Запис легенди здійснено Федько М.М.

В народі існують легенди, що з чемериці варили дівчата навар, щоб причаровувати хлопців. На Прикарпатті збереглось багато приказок і пісень. Мати, яка любила сина і не бажала, щоб він ходив до вдовиці, говорила: "Дати пити чемериці, щоб не йшов до вдовиці". Уривок пісні записав Федько М.М. в селі Довжки Сколівського району.

Ймовірність походження назви села від назви трави чемериця підсилюється подібністю назви сусіднього села Кропивна. Згідно переказів, люди, що поселилися у яру біля потічка, врятувалися від турків у кропивах, що густо росли тут.

Перша письмова згадка датується 1389 роком. В документі "Lustrat Lwowski" говориться, що село Чемеринці було передане магнатом Потоцьким Миколі з Гологір за певну послугу. Микола разом з Чемеринцями одержав село Смереківку (Віцень) та Вишнівчик. З цього випливає, що король Польщі Казимир IV Ягелович та його поперед-ники роздавали землі за вислуги магнатам, а ті давали в користування литовським, польським, німецьким колоністам. В "Lustrati..." згадується, що в селі поселили понад 50 гайдуків.

Однак, про походження села можна висунути й іншу гіпотезу. Очевидно назву села принесли ще його жителі. На Вкраїні тотожних назв населених пунктів дуже багато. На основі адміністративно-тери-торіального поділу, назви з коренем "чемер" зустрічаються в багатьох регіонах України. Якщо простежувати їх географічне положення, то напрошується висновок, що віками кочуючи з місця на місце найдавніші поселенці під тиском кочових племен, спасаючись, заселяли одні території, потім їх залишали і просувалися на захід. Подібні назви: Чемер в Чернігівській області, Чмерин у Волинській, Чмереси Барські у Вінницькій, Чемериське у Вінницькій та Черкаській, Чемеривці у Хмельницькій, Чемерне у Рівненській, Жемеринці у Хмельницькій областях. Адміністративно-територіальний поділ. - К.: Політвидав, 1973. Така міграція назв населених пунктів зустрічається і з іншими назвами, наприклад, Новосілка, Біле, Кропивна та інші.

Існує здогадка, що село могло дістати назву від прізвища Чемеринcький (Чемерис). Такі прізвища на сьогоднішній день часто зустрічається на Прикарпатті і навіть у Перемишлянському районі. Очевидно, село міг так назвати перший поселенець, але це довести важко за відсутності письмових джерел.

Другу згадку про село знаходимо в судових матеріалах Львівського Громадського суду за 1443 рік. В суді розглядалася судова справа по конфлікту між Миколою Клюсом та Марією (Марушею) Ольшанською за маєтності. Документи дають можливість встановити, що родина Потоцьких протягом всіх століть передавала у спадщину навколишні села. Землі здавались не за ласку родини Потоцьких, а в оренду. В Золочеві, Поморянах були замки Потоцьких. В замках жила близька родина, а в селах будувалися двірські будівлі. У кожному селі був двір, яким керував дворецький. Помістя дворецького було на місці сучасного будинку "Просвіти", а господарські будівлі розміщалися на території теперішніх руїн колгоспних корівників та на місці, де у 1929 році побудований костел.

За помістям зберігалися поля. Дворецький стежив за виконанням розпоряджень родини Потоцьких щодо виконання умов орендних договорів, збирання податків у формі частини врожаю, відробітку малоімущими панщини, сплати грошових податків.

З другої половини XV століття в селі ліси контролювалися лісничими, яких призначали Потоцькі. Вони мали також підтримку від родини Ольховських, Кожуховських, Даниловичів, які брали в Потоцьких землі в оренду, крім лісових масивів. Гайдуки помагали збирати податки грошима та натурою, стежили, як селяни відробляли панщину. За даними панщина становила в XV столітті 1-3 дні. В XV ст. місцеві заможні селяни, що вийшли з гайдуцьких коренів (родин) вели жваву торгівлю з містами Дунаїв, Гологори, Золочевим, Поморянами, а також їздили на ярмарки у місто Львів. В Львові вони продавали зерно, м'ясо, мед, птицю. У Львові можна було придбати товари, які привозилися з Угорщини, Туреччини та з інших країн. Свідченням того є різні монети, що знаходять на території Прикарпаття (угорського, польського, італійського походження).

Важливу роль в господарському житті селян відігравав Королівський Привілей 1447 року, за яким селяни були прикріплені до феодальних володінь. Привілей надавав селянину передавати наділ в інші руки, щоб переселитись в інші місцевості. Історія УРСР, т. 1, с. 96.

За часів правління короля Сигізмунда І (1506-1548) землі найчас-тіше давалися в довічне володіння (до живота). У 30-50-х роках XVI ст. великі магнати роздавали землі до 3-х животів, тобто до смерті онука - держателя землі. Там же, с. 110.

У 1557 році "Установа на волоки" - аграрна реформа короля Сигизмунда ІІ Августа виділяла кожному селянському двору по 10-11 моргів поля.

За "Волочною помірою" було переглянуто право власника на землю, на шляхетство. Вільно захоплені землі відбиралися. Там же, с. 112.

У 80-х роках XVI ст. було здійснено обмір всіх лісів. Було запроваджено покарання за самовільне вирубування дерев. Безплатно селянин міг з лісу брати хмиз та збирати гриби, ягоди, малину, ожину. Історія УРСР, т. 1, с. 132.

В 1435 році король видав постанову, за якою селянин міг перейти до іншого пана лише на Різдво. Там же, с. 124.

Загарбавши Галичину та інші території України, польський король оселив у селах гайдуків. Вони були щедро наділені землями. Їм дозволялося женитися, запроваджувати господарство. Потоцькі заселили в селі понад 50 гайдуків. Ємсенко М. “Історія села Чемеринці”, 1962 р.

Згідно вимог "Уставу" 1528 року від 30-40 селянських дворів в час війни феодал повинен був вислати в похід 1 вершника Історія УРСР, т. 1, с.142. та кілька піших воїнів. А війни постійно тривожили польську державу. Зі сходу та півдня постійно поляки зазнавали набігів кримських татар, а з Балканського півострова - османських полчищ, з заходу - тевтонських загарбників. Оборонні сили Польщі були розкидані по кордонах з сусідніми державами так, що вони не мали сили припинити напади турків та татар.

Королівські та сеймові постанови мали велике значення для зміц-нення польського панування, укорінення феодальних порядків. Дворецькі і лісничі ці постанови виконували добросовісно. Від тих місцевих власників земельних угідь, які на початку чинили опір колонізаторській політиці, відбирали землі, лісові угіддя і розподіляли гайдукам по 15-20 моргів, іншим - по 10-11 моргів.

За часів Галицького князівства в кожному селі були общинні "громадські" поля. Згідно "Установи про волоки" кожен двір у Чемеринцях одержав наділ по 10-11 моргів поля. За цей наділ селяни повинні були працювати на землях двору, тобто відробляти панщину, платити податок "чинш" на користь держави, здавати двору і державі натурою (мед, яйця, зерно, птицю) та інше. Дворецькі кращі землі закріплювали за собою, а селянам землі виділяли там, де їм було не на вигоду. Тому село з давніх давен не було централізованим, складалося з багатьох хуторів.

До місцевого населення польські правлячі кола ставилися як до поневолених. Привілеї мали гайдуки. Вони почували себе на землях села повними господарями. Спочатку жили на комірстві, потім одружувалися з місцевими дівчатами, заводили господарства. Держава їх підтримувала, надавала допомогу, звільняла від податків та панщини. Гайдуцькі поселенці на місцях в селах стали міцною опорою для укорінення населення польського походження на українських землях.

Польський мемуарист Владіслав Польнарович в книзі "З джерел Сяну, Стрия і Дністра" політику Польщі на загарбаних землях називає "сколонізованіє і загосподарювання" на східних окресах. В книзі яскраво показана політика короля і магнатів щодо місцевого населення і поляків, що оселилися в землях Галичини.

Розділ ІІ.

НАБІГИ ТАТАР, ТУРЕЦЬКІ СПУСТОШЕННЯ СЕЛА

Ще задовго до загарбання українських земель польською владою наші землі часто спустошувалися кочовиками. У ІХ ст. по землях пройшли полчища угрів, які зайняли Дунайську долину і осіли тут.

В XII-XIV століттях тут виникла могутня держава - Галицьке князівство, яке відстоювало у важких умовах землі від нашестя кочовиків. В ХІІІ ст. загрозою Східної Європи стає татаро-монгольське ханство. На балканському півострові, після перемоги на Косовому полі, оселяються турки-османці. Після розпаду Золотої Орди в Крим і південь України прийшли татари, які осіли, зайнявши великі простори українських земель. Кочові татарські племена були постійною загрозою нашим землям. В XVI столітті Крим стає залежним від турків-османців. Османська імперія, розгромивши Візантійські володіння, стала однією з найсильніших держав на Півдні. Захопивши вигідні сухопутні та морські шляхи, турки та татари здобули вигідні для себе умови, щоб вирішувати долю народів Східної Європи.

Польщі (в 1340-1380 рр.) вдалося загарбати землі України. Край, багатий чорноземними полями, лісовими масивами, річками, багатими на рибу, села, що з покон віків розводили бджолярство. Такий край не міг не приваблювати татар та турків. Люди, що жили тут були фізично здоровими. Чоловіки на ринках работоргівлі приносили великі бариші завойовникам, а красиві українські дівчата приносили великі гроші, поповнюючи гареми ханів, баїв та інших багачів. В селах працелюбні селяни вирощували велику рогату худобу, овець, породистих коней. Все це не могло не породити жадоби до легкої наживи, здобутої шляхом завоювання, грабежу чи ясиру.

Вже в 1399 році турецький хан Тімур Кутлук вторгся в польські володіння і розгромив польське військо під Луцьком. Протягом 1433-1470 років татари понад 10 разів спустошували землі Прикарпаття, палили села, вбивали старших людей, а молодь гнали разом із худобою, щоб продати на невільничих ринках у Кафі, Бахчисараї, Стамбулі.

У 1407-1408 роках під час польсько-литовської війни проти Росії, яка претендувала на українські землі, загострюються польсько-росій-ські відносини.

В 1474 році кримські татари зайняли Вишнівчик, Чемеринці, вели бої за Дунаїв.

В 1488-1491 роках село було спустошене татарами. А в 1500, 1502-1508, 1520, 1524 роках татари були постійними "гостями" на території Прикарпаття. Архівні документи Львівського державного історичного архіву.

В 1594 році турецький хан Махмед ІІІ збирає більш ніж 30-тисячне військо і вторгається в землі Прикарпаття. Причиною цього вторгнення стала участь Речі Посполитої у війні спільно з російським царством за Івана Грозного проти Туреччини. Війська турків пройшли спустошливим походом, захопивши все Прикарпаття. Чемеринці і навколишні міста і села були спалені. Махмет ІІІ дійшов до Добромиля. Недалеко від цього містечка 10-тисячне військо польське на чолі з Яном Замоським здобуло перемогу над передовими силами турків. Історія Польщі. - Варшава, 1925. Далі Добромиля турки не пішли, а повернули на Карпати, нищачи все на своєму шляху. На загарбаних поляками землях починаються повстання козаків. В Прикарпатті дають про себе знати опришки, коріння яких сягає часів занепаду Галицького князівства.

В 1616 році Кримська орда вдерлася на Поділля, "умиваючи руки в нашій крові, плюндруючи все вогнем і мечем", як писав сучасник. Історія УРСР, т. І, с. 216. В цей час боротьбу проти Туреччини починають вести запорізькі козаки. Козаки на чолі з нашим земляком з села Кульчиці Самбірського повіту Петром Конашевичем-Сагайдачним нищать на морі турецкі галери, багато разів вторгаються у володіння кримських татар: Кафу, Балаклаву, Бахчисарай та інші міста. Про Сагайдачного новини йшли від повіту до повіту, від села до села. Тому на Січ щодня приходили втікачі з панських маєтків. Не зробимо великого гріха, якщо скажемо, що і з володінь Потоцьких - Поморян, Дунаєва, Чемеринців, Гологір - були втікачі до Січі.

Не зробимо помилки, що і серед опришків були вихідці з Чемеринець та навколишніх сіл. Про це свідчить обізнаність старожилів, думи, розповіді, легенди, що жили серед селян, передавалися з уст в уста через віки. Все це викликало в мене думку написати вірша про Петра Конашевича Сагайдачного:

Сидить кобзар край могили

Та й на кобзі грає.

Його дума з козаками

По степах гуляє.

Як у Кафу з Сагайдачним

В походи ходили,

Як турецькії галери

У морі топили,

Невільників визволяли,

Медом пригощали,

А татарські злії орди

З України гнали. Федько М.М. Вірші написані в 1991 році.

Про опришків народ склав багато пісень. Це слава і гордість народів Прикарпаття та Карпат.

В XVII столітті Запорізька Січ стала тією силою, яка спільно з поляками протистояла в повній мірі нашестю татар та турків.

Поява Росії як централізованої держави, існування Речі Посполитої та Запорізької Січі стала причиною кінця нашестя ординців на наші землі.

На основі Королівського уставу 1528 року можна впевнено сказати, що в усіх війнах Речі Посполитої з турками, повстанцями, росіянами брали участь в походах жителі села.

Розділ ІІІ.

СЕЛО ЧЕМЕРИНЦІ В XVII-XVIII СТОЛІТТЯХ

В першій половині XVII століття Польща воювала з Османською імперією. Польські війска були розбиті турками під Цецерою. В усіх походах польських військ брали участь вихідці з Чемеринців. Правда, встановити їх прізвиша важко. В архівах прізвищ селян немає.

В 30-40-х роках авторитет польської держави на світовій арені падає. В державі існують протиріччя між магнатами, а королівська влада всередині держави стає дедалі менш впливовою. Посилення процесу закріпачення селян призвело до втечі селян до східних регіонів, а також до опришків. В 1640 роках розгорівся конфлікт між магнатом Чаплінським та Богданом Хмельницьким - писарем Чегеринського козачого полку. Чаплинський арештував Хмельницького. Втекти Богдану Михайловичу з в'язниці на Запоріжжя допоміг полковник Кричевський. Див. книгу "Полковник Кричевський".

На Запоріжжі Б.Хмельницького козаки обирають гетьманом.
В 1648 році під його керівництвом починається війна, яка в історію ввійшла як Визвольна війна українського народу проти польського поневолення (1648-1654 рр.).

Козаки на чолі з Б.Хмельницьким здобули ряд перемог (під Жов-тими Водами, Корсунем, Збаражем, Зборовим). В 1648-1649 роках на теренах села перебували козацькі полки та воїни кримських татар, які воювали на стороні Б.Хмельницького. Відступаючи під натиском військ Хмельницького, поляки завдали великої шкоди селянським господарствам, а татари страшенно спустошили село. У селян поляки, татари та козаки забрали коней, велику рогату худобу, овець, свиней. Зазнав пограбування і панський двір. Кіннотою були спустошені поля.

Полки Хмельницького зайняли Львів. До Хмельницького з Гологір селянин віз повідомлення про бідування, але поляки спіймали його і посадили на палю. Нариси історії Львова.

Очевидно, в селі побували полки М.Кривоноса та І.Богуна. В селі жила родина з прізвищем Кривоніс. Чи був пращур родичем М.Кри-воноса не відомо. Прізвище Кривоніс зустрічається в давніх церковних документах.

Після відступу козаків та татар в село прийшли поляки, які вчинили розправу з тими селянами, які підтримували козаків. Поляки спалили в 1649 році частину міста Дунаєва та хутора Кузбатинці. Газета "Перемога", стаття Поповича Б.Є.

Козацьке військо відступило. Пішли з козаками їх союзники кримські татари, які забрали з собою людей, щоб продати на ринках в Кафі. Село зазнало величезних збитків. Поляки, що повернулися, обклали селян податками, але селяни не мали чим їх платити. В Центральному історичному архіві м. Львова збереглися документи "Про неможливість сплати податків селянами села Чемеринці під час подій 1648-1649 років". В документі згадується, що селяни зазнали великих збитків, які їм нанесли польські війська та кримські татари. Згадано і про бої на берегах Золотої Липи. Документ закріплюється клятвою (присягою) селян. Ф. 9, оп. 1. Селяни були звільнені від сплати податків.

В 1699 році польські війська вступили в село і нанесли великі збитки як селянським господарствам, так і дворові. В "Реєстрі шкод, завданих польськими військами селу Чемеринці та двору" перераховані всі збитки. Ф. 10, оп. 1, лист 214-220. З двірцевого господарства були забрані коні, велика рогата худоба, овес на корм коням. В населення забрані свині, бички, яких військо зарізало на харчі. З двірцевих комор забрано зерно, а з млина борошно. Селяни просили на основі реєстру звільнення їх від сплати податків. Збереглася також клятва селян.

Було б помилкою опустити набіги турків і татар в Прикарпаття в XVII ст., а також діяльність загонів опришків, які нищили маєтки маг-натів та баронів. Варто згадати і весну 1665 року, коли з російськими військами брали участь українські козаки. Польські війська зазнали розгрому під містечком Городок. Історія УРСР, т. 2. - Київ, 1977. А в 1667 році козаки і кримські татари розбили польські війська під Підгайцями. Там же.

В 1672 році на Україну ринули сотні тисяч татар і турків. Турки наступали з Балканського півострова, а татари - з Півдня. Наступ турків йшов через наші землі. Кожне село за вимогою указу польського короля посилало на війну людей. Жаль, що в архівах не збереглися імена тих, що гинули на цій війні.

На початку XVIII ст. Європу потрясли події на міжнародній арені. Могутня російська держава намагається силою зброї вирішити питання виходу до Балтійського моря. Почалася Північна війна Росії зі Швецією. Шведський король Карл XII йде походом на Росію. Козацький гетьман Іван Мазепа в цій війні сподівається вирвати Україну з ярма імперії і виступає на стороні шведів. Поразка в битві під Полтавою заставила Мазепу та Карла XII втікати. Російські війська на чолі з князем Голіциним вторглися в Галичину. Голіцин зі своєю свитою поселяється в Поморянському замку, а його військо спустошувало навколишні села. Російські війська перебували на Поморянщині майже до першого поділу Польщі (1709-1772 рр.).

В 1720 році королевич Якуб Людвіг дає село Чемеринці в оренду пану Яницькому, про що свідчить "Угода між королевичем Якубом Людвігом та М.Яницьким про застав в оренду села Чемеринці" Ф. 9, оп. 2, т. 1, ст. 879-892.. Ця угода була складена на вигідних умовах для обох сторін. Проти такої угоди був шляхтич Драчевський, який напав на володіння Яницького і спустошив його села. Ф. 24, оп. 4. У місті Львові суд розглянув скаргу Яницького на Драчевського.

Виникли протиріччя між польською шляхтою. Заможніші магнати і шляхта почали вести боротьбу, скеровану на розорення дрібної шляхти. Відомо, що король та його оточення нагороджували титулами тих, хто відзначився в боях за те чи інше село. Таким людям наділяли два-три села і присвоювали титул шляхтича. Шляхтич, що мав села, повинен був в час воєнних походів виділяти з села, що мало 30-40 господарств, одного кінного та два піших воїна. Дрібні шляхтичі завжди пам'ятали, що можуть втратити володіння, а багаті старалися усунути їх. Така доля спіткала родини Краєвських та Ляховичів. Краєвський Мартин володів селами Терка і Буковець, а Ляхович - Зділовець-Глинища. Судові протоколи за 1720-1732 роки. Судові документи вимагали покарання та винагороду за заподіяну їм шкоду.

Розділ IV.

СЕЛО ПІД ВЛАДОЮ АВСТРО-УГОРЩИНИ

(1772-1918 роки)

У другій половині XVIII століття авторитет Польщі на міжнарод-ній арені падає. Російська цариця Катерина ІІ, австро-угорська імператриця Марія Тереза та пруський король Фрідріх ІІ поділили Польщу. У 1772 р. Галичина, Буковина та Закарпаття увійшли до складу Австро-Угорщини. Село Чемеринці увійшло разом зі всіма землями Прикарпаття в австро-угорське володіння.

Загарбавши українські землі, австро-угорський уряд зберіг на них панування польських феодалів. Аграрні реформи, проведені Марією Терезою та Йосифом ІІ зберегли принижене становище селян, прикріпивши їх до землі, право верховної власності на яку залишилося за графською родиною Потоцьких. Побоюючись класових суперечностей, були зроблені незначні поступки. Скасовувались особиста залежність селян від поміщиків (1782 рік) та деякі другорядні повин-ності. Згідно з "Урбаріальним патентом" 1789 року всі повинності встановлювалися пропорційно до кількості землі, що перебували в користуванні селян. Було складено "Йосифовські земельні метрики". Село згідно метрик мало всіх угідь 3500 моргів "Йосифовські земельні метрики"., крім лісів.

Для зміцнення своїх позицій австро-угорський уряд поділив Галичину на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів (1777 р.), а в 80-х роках введено новий поділ, в яких налічувалося 18 округів, з них 12 на території Східної Галичини. Серед них: Белзький, Бродівський, Бережанський, Заліщицький, Коломиївський, Ліський, Львівський, Сам-бірський, Станіславівський, Стрийський, Перемишлянський, Тернопільський. Очолювали округи старости. Були створені стонові комітети. Дер-жавною мовою оголошувалась німецька. Діловодство допускалося латинською та польською мовами. Було створено галицьке губернаторство.

Бюрократичний апарат став надійною опорою абсолютизму і панівних класів. Народні маси, як і раніше, усувалися від політичного життя краю. Вивченню життя Прикарпаття великого значення надавав І.Франко, який писав: "Верховодяча частина польської шляхти підтримувала порядки, що існували в Габсбурзькій монархії" Історія УРСР. Том ІІ. - С. 442..

Село підпорядкувалось Бережанському округу. В селі проживало на 1825 рік 789 парафіян (687 в селах Чемеринці і Гуральні) та 102 жителі села Кузбатиці Дунаївської парафії, греко та римо-католиків.

В селі був двір, в якому жив управляючий (дворецький, гуменний).

Землі села брали в оренду в Потоцького Альфреда. Селяни відбували 3-4-денну панщину, в користь двору давали частину натурального податку.

При дворі були господарські будівлі. Дворецькі періодично змінювалися, користувалися необмеженою владою. Вони стежили за поряд-ками, сплатою податків, відробітком панщини. Опирався дворецький на гайдуцьких поселенців, які осіли в селі. Їх щедро наділили землею, дозволяли одружуватися з місцевими дівчатами. Селянська праця використовувалась скрізь. Весною орали, засівали поля, влітку косили трави, сушили сіно. В жнива збирали врожай. Молотили зернові. Взимку вивозили органічні добрива на поля. Працювали на лісорозробках. Возили до Львова, Дунаєва, Перемишлян, Бережан дрова, будівельні матеріали. З "Йосифових метрик" можна встановити, що в селі були помістя, які мали по 50-70-80 моргів поля (що брали в оренду від орендаря). Однак, більшість господарств у селі були малоземельними.

В 1783 році від місцевих органів Бережанщини було послане "Прохання війтів Бережанського повіту цісарю про підтвердження їх старих привілеїв на війтівство". Ф. 16, оп. 421. Такий лист був направлений у 1786 році від Перемишлянського округу. Зведений каталог ЛЦА.

Також збереглися документи, які підтверджують доходи від села родині Потоцьких. У "Зведеному переліку доходів від двору в селі Чемеринцях за 1789 рік" вказані прізвища селян (Іван Мичка, П.Тістик, Петро Мерза, Федір Жох, Володимир Шозда, Курило, Корнат, Мельник та інші), які сплатили за землі 1490 форинтів і 24 гроші. З двору 285 форинтів. Разом 1775 форинтів 14 грошів. Ф. 146, оп. 18, с. 311-317.

На жаль у цьому документі немає порядкових номерів, і загальне число господарств встановити не вдалося. Однак, бачимо, які прізвища на 1789 рік були домінуючими.

Початок ХІХ ст. в Галичині був характерний певними позитивними явищами, що склалися внаслідок суспільно-політичного життя. Поява в селі парафіяльних шкіл пробуджувало в юнаків свідоме прозріння. По-друге, чиновники-австрійці відносилися до селян українського походження лояльно.

Бурхливий розвиток міста Львова та навколишніх міст, поява в містах гімназій, бурс вплинули на піднесення освітнього рівня, формування світогляду. Поступово в прогресивних силах суспільства пробуджується інтерес до національного відродження. Справжньою столицею національного пробудження стає м. Львів. Тут жив, працював Львівський університет, в містах гімназії. В 1830 роках виникає перша суспільно-політична організація "Руська Трійця”. В 1838 році Маркіян Шашкевич, Головацький та Вагилевич завітали в село до церкви. Разом з тим в селі вони збирали фольклор, шукали усних пам'яток старовини. В Смереківці у монастирі вони знайшли унікальну книгу “Статут Монастирський”, написану Цеховським, яку передали на збереження Святомихайлівському соборному монастирю у Львові. Я. Синкевич “Початки книгодрукування”. Молоді патріоти розмовляли з селянами, уважно вислуховували скарги селян, ділилися думками про духовне життя. Національне пробудження мало зовнішній вплив. Події, що відбувалися в Європі впливали на піднесення визвольного руху. Їх діяльність можна порівняти з французькими просвітителями. Боротьба за живе слово в народі українському - сила просвітницької діяльності “Руської Трійці”. Читаючи, спогади М.Устияновича, священика з Славського, робиш висновок його любові до “Руської Трійці”. Під впливом їх він пише славний вірш-пісню “Верховино, світку ти наш”. В пісні є слова:

Тут лях не клав,

Ланцюгом меч,

Німець не ступить ногою.

Верховино, краю ти мій

Черемош грає водою. М. Устиянович "Верховино, світку ти наш”.

В 1848 році в Австро-Угорщині вибухає революція. Вона вплинула на скасування кріпосного ладу. 16 травня 1848 року стало Днем Свободи, яке щорічно в селі святкували. В Галичині землі Потоцьких можна було купувати, брати в оренду. В селі надалі залишились дворецькі. Після скасування кріпосного права в селі появляються фільварки. Правом орендування землі скористалися єврейські родини. Спочатку вони брали землю в оренду, а потім поступово виплачували за неї. За графом Потоцьким Альфредом залишилися ліси і поля, які по сьогоднішній день називаються панськими.

Скасування кріпосного права призвело до значного зубожіння селян. Тому за сприяння графа Альфреда Потоцького була створена комісія, яка вивчили майнові втрати внаслідок скасування кріпацтва. Австрійський уряд виділив для Перемишлянського округу на відшкодування збитків 37790 форинтів. Селу Чемеринці було виплачено 2721 форинт., Плинникові - 1036, Вишнівчику - 520 форинтів, а двору - 6812 форинтів. Фонд 146, опис 3, справа 162.

Першими орендарями євреями були Етінгер Мошко, який мав землі в урочищах Волоський, за “панським”. На Янзинові поселився і заснував фільварок Мушалейба, на Красному - Штурман. На Кутерногах - І.Говдун, на Голому Кінці - родина Жебрановичів.

Етингер М. займався землеробством, мав магазин, в якому можна було купити сіль, нафту, свічки, мазут для змазування возів, горілку, хліб, цвяхи, підкови для окуття коней, мануфактуру. Мушалейба, крім землеробства, займався торгівлею коней. Штурман займався землеробством, але йому в господарстві не везло. За Мушалейбу старожили розповідали, що це був єврей, який любив бійки, добре розумівся на конях.

Багато землі та всі лісові масиви належали Потоцьким, які в селі мали лісництво. Лісничі старанно виконували всі господарські справи, дбали про охорону лісів та лісових тварин, відали заготівлею будівельних матеріалів та дров. У 1860-1890 рр. лісничим працював Йозеф Ґранд Архівні документи церкви села Чемеринці.. Це була розумна людина, добрий господар. Під його особистою порадою було послано делегацію до Альфреда Потоцького з проханням про виділення площі для будівництва нової церкви. Також селяни просили фінансової допомоги.

Протягом всього періоду орендатори змушені були сплачувати податки, а при заміні - засівати поля, берегти врожаї. У фільварках працювали слуги. В господарстві Івана Говдуна було 7 слуг. Крім того, на його полях та у господарстві працювали малоземельні селяни, що жили на Кутерногах.

Добрими господарями були сільські старости. В сільського війта Шужерляка було 4 слуги. Церква мала понад 54 га землі, але в господарстві працювало періодично від 2 до 4 слуг. Книга парафіян. Селяни священиками Теліховським Теодором та Перфецьким М. залучалися до праці за певні послуги: похорони, Служби Божі за померлими, оголошення заповіді про шлюбні відносини. Залучалися також частина селян, що мали малі господарства.

В 1884 році в селі всі землі, що були здані в оренду та у дрібних господарів, становили 1926 моргів. Решта полів були сіножаті та лісові масиви. Всього 3521 га. В селі жило 1032 душі: 866 греко- та римо-католиків, 42 євреї, на Кузбатиці - 124 греко-католики, 84 римо-католики. Шематизм Львівської єпархії. 1884 р.

На Голому Кінці було велике господарство Мартина Жебриновича - поляка, який оженився на Теклі Олійник, дочці Івана та Катерини Лоїк. Архів церкви.

В Івана Говдуна всіх земель було 70 моргів, він мав свій ліс. Оженився Іван Говдун на Олені Мартиняк. мав троє дітей. В його господарстві служили Катерина Семчишин, Григорій і Калина Вівчар та інші. На дочці Івана Говдуна Катерині оженився Петро Проць, син Якима Проця та Катерини Кутерноги. Там же. Проць Петро взяв віно 62 морги поля та частину ліса. В Проця Петра було 7 дітей. Син Івана Олекса Проць був добрим господарем.

Син Мартина Жебрановича Петро оженився з Варварою Очкусь, дочкою Петра Очкуся і Катерини Кіндрат. Побудував добротні жилі та господарські будівлі. Книга парафії.

У центрі села був двір під номером 1. Кам'яниці обшар двірський, в якому був дозорець (гуменний) Дем'ян (Дамина) Привада, син Дмитра Привади і Ганни з родини Твердохліб з Рикова (Поляни). Там же. Кам'яниця була побудована на місці сучасного будинку "Просвіти". Стайні, шпіклярі, конюшні знаходилися на місці сучасного костелу, колгоспних стаєнь. Вздовж дороги на Перемишляни жили родини, що працювали у дворі. Дем'ян Привада часто їздив до Поморян в замок Потоцького, коли гості і граф приїздили на полювання. В Поморянах Потоцькі мали псарню. Перекази старожилів.

Селяни Герасим, Кіндрат, Очкусь, Кутернога, Мартиняк, Кулеба спочатку брали в оренду по 10-15 моргів землі від двора, а ставши заможнішими, поступово, користуючись правом викупу землі, перетворювалися у середніх господарів. До них належали родини, що колись поселилися, маючи привілеї щодо населення польського походження. Це родини Сипко, Боршовські, Краєвські, Завальницькі, Патицькі, Левицькі, Кренжаль, Мороз, Курек, Стронські, Заремби і інші.

Родини були дуже багатодітними. Кіндрат Семен, син Теодора і Очкусь Ганни, мав 8 дітей, Іван Грендиш - 9 дітей, Петро Мартиняк - 9 дітей, Петро Кулеба - 11 дітей, Кіндрат Петро - 12 дітей. В сім'ї Кривоноса Івана - 8 дітей. Такі великі сім'ї треба було нагодувати, одягти, але це була велика робоча сила. Книга парафіян.

В селі був горілчаний завод (ґуральня).

В центрі села був будинок поляка Миклушка, до якого було зроб-лено дерев'яний водяний трубопровід з криниці біля Тістика Дозика. Спогади старожилів, записані автором у 1973 році.

До середняків належали родини Тістика Антона і Тимка. Це були родини, що мали по 6-7 дітей та 12-15 моргів поля.

Про більшу частину бідноти на території села підтверджували будівлі, з яких переважна більшість розташована і побудована на берегах потоків Провал, Волоське, Кучерівка. Хати у більшості були глинобитні, одно-двокімнатні з кухнею та комірчиною. Тільки заможні будували хати до 3-4 кімнат та літньою кухнею. З давніх давен селяни знали спосіб випалювання цегли. Гарасим Наталка розповіла, що її прадід мав маленьку цегельню. Цеглу випалював лише для себе, бо продати права не мав, треба було платити податок. Панські будівлі були побудовані з каменю та цегли.

До наших днів залишилися назви полів: "панське", довгі лози, довгі гони, красна гора, лиса гора, Василькове, за комориском, на заліссю, Марусина долина, Мотузів та інші. Згідно "Йосифовських земельних метрик" основні культури - овес, ячмінь, жито, пшениця, гречка - сіяли на цих полях. Садили городні культури та картоплю. Йосифовські земельні метрики.

В селі був водяний млин, який належав дворові. В 1882 році в село приїхав з Бродів майстер-млиновий Франц Фрига, поляк, який оженився з Марією Джалабій, вільного стану греко-католичкою. Книга записів шлюбів.

Після скасування панщини в село прибуло багато людей з гірської місцевості: гуцули, бойки, а також німецькі колоністи, євреї-лихварі: Юдка, Реліван, Мошко, Хуника. Хуника побудував корчму, в якій селяни пропивали все, що заробили в Етінгера, Говдуна, Жебриновича, Мушалейби та на лісорозробках в Юзефа Ґранда, що походив з онімечених поляків.

Село стояло на перехрестях доріг на Дунаїв, Поморяни, Гологори, Перемишляни. Тому селяни часто торгували. Багаті власники фільварків вивозили ячмінь у Львівські пивоварні, з пшениці в місцевій ґуральні виготовляли горілку, яку Хуника продавав селянам у місцевій корчмі.

В селі Вовчому Турківського повіту автору цього розділу вдалося записати пісню, яку співав 75-літній Вовчанський Семен. Син його Федір - лісник - пиячив. Батька боліло серце за те, що син себе губить. В сільському буфеті Семен співав:

Думо, ж моя, думо,

Стоїть корчма над болотом,

Та й покрита околотом.

Скільки в ній я грошей пропив,

Був би я її злотом покрив.

Думо, ж моя, думо, ж моя,

Там пропив мале коров'я,

Там пропив своє здоров'я,

Пропив хату не старую,

Пропив жінку молодую.

Думо, ж моя, думо, ж моя,

А тепер я гірко плачу,

Як тебе лишень побачу,

Клята корчма над болотом,

Що покрита околотом.

Думо, ж моя, думо, ж моя. Записав Федько М.М. в селі Вовчому в 1970 році.

Хуника обдурював людей. Часто до напоїв добавляв воду. В корчмі можна було поїсти та закусити. Хуниці у випічці хліба помагали Етінгери.

В документі "Справжня фасія" від 19 вересня 1898 року, адресований Львівській єпархії, вказано, що церква відносилася до Нараївського деканату, повіт Перемишлянський, що в селі проживало 1392 особи та було 454 двори. "Справжня фасія".

Багато селян мали жорна, ступи. В селі були 3 олійниці.

Кузню в селі побудував Іван Краєвський, син Адама Краєвського і Розалії Штангерт Книга запису парафіян.. Він був добрим знавцем ковальського ремесла. Його працю шанували власники фільварків та жителі села. Кував плуги, борони, мотики, сокири, обковував панам брички, вози, коней. Івана Краєвського дуже поважали в селі. Жив він на хуторі Волоський, там і була кузня.

Родина Жохів славилася шевським ремеслом. Жох Степан продав коня, щоб купити німецьку швейну машинку "Зінґер" для пошиття взуття.

Шкуру овець виправляли гологірські монахи, а в селі були майстри, які шили добротні кожухи.

Майже в кожній хаті були ткацькі верстати, на яких ткали полотно, одіяла з овечої вовни, сукно для пошиття сіряків та холощень. Дівчата та жінки вміли добре вишивати. Вишиті рушники та сорочки продавали на ярмарках в містах.

На хуторі Гута жили ремісники, які володіли ремеслом виплавляння скла з піску. На початку ХХ ст. в селі появляються киратні молотилки. В кират запрягали коней, які ходили по колу і рухали махові колеса, що з'єднували махове колесо з колесом молотилки. Кирати були в дворі, у фільварку Говдуна, Етінгера, Жебриновичів. Спогади старожилів.

Розділ V.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ СЕЛА
В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.

ХХ століття - епоха небачених в світі воєн, епоха масового знищення людей, голодомору, геноциду, суспільної несправедливості, знищення націй, народностей, епоха переселення насильницьким способом. Початок ХХ ст. на світовій арені був характерним швидким розвитком економіки країн. В Європі в 80-х роках XIX ст. "залізом і кров'ю" була об'єднана Німеччина. На карті світу з'являлись могутні держави, яких товарно-грошові відносини вивели до цілого промислового перевороту. Ростуть заводи, фабрики, розвивається залізничний та автомобільний транспорт. Вже в перших роках ХХ ст. Німеччина стала державою, товари якої почали витісняти на ринках світу англійські предмети вжитку, товари першої необхідності. Бурхливий розвиток промисловості вимагав ринків дешевої сировини, робочої сили і дорогих ринків збуту товарів. На світовій арені виникають сильно-, середньорозвинуті країни та держави з відсталою економікою. Великі держави, що створили велику промисловість, в пошуках ринків ставлять питання про перерозподіл карти світу у своїх "національних" інтересах. Світ вже поділений. Розділити його можна лише шляхом війни. Тому Німеччина починає шукати ринків своїх інтересів.

Сусідньою державою була Австрія - багатонаціональна монархія, яка трималася, як потопаючий на воді. В середині Австро-Угорщини постійно існували внутрішні протиріччя, які вирішувалися шляхом розправи. Про це свідчать жертви Талергофа, в яких замордовано понад 10 тисяч галичан, буковинців, закарпатців та інших представників багатонаціональної монархії. Австро-Угорщина також була державою, яка хотіла посилити свій вплив на балканські народності, які визволилися від турків. Росія вела політику за вихід в Середземне море.

Потрібно відзначити, що переддень Першої світової війни в Галичині відзначався різким ростом свідомості народних мас. Австрійським урядом були запроваджені школи майже в кожному селі, де навчались діти селян. Школа була в Чемеринцях і інших селах Перемишлянського округу. В школі першим вчителем був Лукасевич. Він багато зробив щоб діти, зацікавленних в цьому родин, здобули початкову освіту. В школах дітей вчили писати, читати, рахувати. Вчителі розповідали учням про суспільне життя, возвеличували імператора Франца-Йосипа і його родину.

Франц-Йосип дозволив, щоб діти заможних сімей Галичини навчалися в гімназіях, духовних семінаріях, університетах. У Львівському університеті в основному викладацький склад був з австрійців, поляків і незначного числа українців. Багато дітей львівської еліти, заможних міщан Самбора, Турки, Золочева, Перемишлян, Бродів, Радехова, Бібрки, Стрия, а також діти священиків навчалися в університеті на факультетах теології, історії, права, іноземних мов. У 80-х роках в університеті появляється М.Грушевський, робить спроби бути викладачем І.Франко, К.Левицький та багато інших.

Серед плеяди прогресивних сил ростуть ряди письменників. Галичина, крім І.Франка, славилася творами І.Воробкевича, Чайківського, Стефаника, Леся Мартовича, Ю.Федьковича. Буковинська майстриня письменництва - Ольга Кобилянська. На Волині - Леся Українка, Олена Пчілка, М.Драгоманов, Артимовичі та інші.

На історичну арену в Галичині висувається нова суспільна верства - інтелігенція. Живе слово письменника, поета проникає через газети, журнали, часописи в глибинки Прикарпаття.

Вже у 1867 році в селах створюються осередки "Просвіти". Незначна частина селян, які навчилися читати, тягнуться і прагнуть через часописи пізнати події, що відбуваються у світі.

В Галичину проникають москвофільські та русофільські організації. Особливо ці організації глибоко вкорінюються в Закарпатті. Письменники Духнович і його послідовники вхоплюються за русофільські ідеї і багато переконують неосвічених закарпатців, що їх спасіння лише в братанні з росіянами і їх величність царем. Певне місце мали ці ідеї і у свідомості жителів Перемишлянщини.

Проти ідей, чужих українському народові, виступали І.Франко, Ю.Федькович, М.Грушевський. Проте, Галичина на початку ХХ ст. в містах і селах мала поодиноких просвітителів.

Важливу роль у просвітницькій роботі на селі відігравали прогресивні священики: Михайло Перфецький, Королюк, Боднар, в селі Вишнівчик - І.Степанів. М.Перфецький мав дітей, два його сини здобули освіту. Син Королюка був священиком. При церквах були створені бібліотеки, які постійно поповнювались літературою.

Великою популярністю користувався часопис отців-василіян "Місіонар". В ньому друкувались статті на суспільно-політичні та публіцистичні теми. Виходили газети "Діло", альманах "Дзвони" та інші. Проникали в села твори "Братства Качковського", організації "Просвіта". Невеликі за об'ємом книжечки розповідали про долю українського народу. З рук в руки передавали селяни оповідання: "Із сестрою під вінок", твори І.Франка, Л.Мартовича, В.Стефаника. Читаючи повість "Земля" Ольги Кобилянської, селяни зі сльозами на очах розповідали одні одним зміст твору. Настільною книгою в селянській сім'ї стає "Кобзар" Т.Шевченка. Його вірші селяни вчили напам'ять.

Події, що відбувалися в світі, постійно відбивалися на житті та свідомості галичан. Через часописи довідувалися, що багатонаціональна Австро-Угорщина втрачає свій авторитет на міжнародній арені. В її внутрішньому становищі появляються сили, які не хочуть жити в умовах зверхдержавної політики.

Створення Великої Ради вплинуло на позиції українців і поляків в Австрійському рейхстазі. Серед депутатів-українців зароджується ідея національного відродження державності. Велика Рада веде в Рейхстазі боротьбу щодо визнання автономії Галичини - пропольської орієнтації, депутати-українці - за автономію Галичини - української державності. Рейхстаг, бачачи таку ситуацію, не спішить із визнанням автономії. Однак, напередодні війни поляки домоглися створення національної гвардії. Депутати-українці, особливо К.Трильов-ський, домагаються створення легіонів січового стрілецтва.

Діяльність українських прогресивних сил вплинула на створення молодіжних організацій "Січі", "Пласту", "Соколи". Молодь цих організацій, студенти ознайомлюються з творами Т.Шевченка, І.Франка, Л.Мартовича, М.Коцюбинського, Ю.Федько-вича, І.Воробкевича, В.Стефаника, Ольги Кобилянської. Історія М.Грушевського знайомить студентську молодь зі славними подвигами П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Мазепи, діяльністю гетьманів "Руїни".

22 червня 1914 року у Львові відбулося свято Шевченківського здвигу - огляд молодіжних формувань. "Від околиць Великого театру і Народного дому під захоплені вигуки "Слава!", засипані квітами львів'ян-українців, які щільним натовпом вишикувались на вулиці, гарцювали кінні підрозділи, очолювані сотником Володимиром Шухевичем, чітко йшли полки січовиків під проводом Л.Цигельського та Михайла Волошина". Історія Галицького стрілецтва. - Львів: Каменяр, 1991. Це свято було першим і останнім в історії тогочасних подій.

В цей час у Львові навчаються діти священиків з Вишнівчика та Чемеринець - Стефаніва, Королюка, Перфецького. Священики-патріоти проводили в селах роботу щодо поповнення рядів січового стрілецтва за рахунок сільської молоді. Крім того, в села Галичини приїздили прогресивні поети, письменники: І.Франко, брати Лепкі, Крушельницькі, які поширювали національні ідеї щодо створення воєнізованих угрупувань.

Село жило повноцінним життям суспільно-політичного і національного відродження. Все частіше на вулицях села можна було почути українські пісні. Особливо молоді подобались пісні "Човен хитається серед води", "Не бий, мій муже, не карай", "Там де Ятрань круто в'ється", "Заповіт" Т.Шевченка, "Не пора, не пора" І.Франка. Поляки співали свої пісні "Вшистко мі єдно", "Старша сестра брата мала" та інші. Селяни збиралися в хатах на вечірки і переповідували одні одним про події в містах, селах, про події у світі.

Життя вирувало своїм повсякденням. Селяни гомоніли про господарські клопоти, перешіптувались подіями, що писалися в часописах. На світовій арені хмари дедалі згущувалися. Ширилися чутки про зростання кайзерівської Німеччини. Сторінки газет сповіщали про військові навчання, про оснащення німецьких солдатів.

Імператор також не чекав. На початку 1914 року було призвано на цісарську службу всіх здорових від 18 до 50 років. Багато галицьких юнаків поповнили сили австрійської армії. Служба звичайно починалася з муштри і дуже мало навчали воїнів тактичного ведення бою. Більше вчили ведення рукопашних боїв. В основному офіцерський склад від капрала до генералів складався з австріяків і поляків. Офіцерів-українців було мало. Однак, М.Тарнавський мав звання генерала, Микитка, Коновалець - полковника, Галущинський - поручика. У війську існував суворий режим. Команди і накази виголошувались на німецькій мові. З села у війську на строковій службі служили призвані 1914 року і попередніх років.

Повсякденна муштра, збиткування офіцерів надоїдала солдату-селянинові, який тужив за рідною домівкою, родиною, коханою дівчиною, що виражалося у піснях:

"Пусти мене, полковнику,

Із війська додому,

Бо вже скучилась, бо вже скучилась

Дівчина за мною!"

Спокійне життя було перерване сумною звісткою, яка поширювалась із швидкістю блискавки. В Сербії в м. Сараєво студентом Г.Прінціпом, виключеного з гімназії за політичні погляди, був вбитий намісник Принц Фердинанд з дружиною. Ця звістка сколихнула світ. Вона стала краплею переповненої чаші зовнішніх протиріч, помислів політиків і розлилася страшним полум'ям Першої світової війни.

24 липня Австрія оголошує війну Росії, а 28 липня австрійські війська почали воєнні дії в Сербії. В криваву бойню було втягнуто 48 держав з півторамільярдним населенням. Бойові операції російських військ на східному фронті змусили до відступу сил Австрії. Театром війни стала Галичина, Буковина. На їх тілі прогриміли страшні, небачені до цього часу битви, що принесли мільйони людських смертей, бідувань, руйнації того, що створювалось віками.

В такій обстановці українці домоглися створення легіонів січових стрільців. Зі скрипом зубів уряд Австрії виділив на 30 тисяч бажаючих 2500 карабінів "Верделя" зразка 1867 року, які ще до війни були зняті з озброєння австрійської армії. Одноразовий карабін міг бути вигідним лише на полюванні на качки або горобці, а не на бойові операції з, до зубів озброєними, дивізіями Іванова, Брусилова і черкеських кінних батальйонів, російської артилерії і авіації. Російська армія мала кращий досвід ведення воєн. Вони навчились воювати в турків, японців. Мала багато досвідчених командирів. Австрійська воєнна стратегія більше орієнтувалася на оборонні, ніж наступаючі позиції. Вже з перших днів австрійська армія почала відступати, втрачаючи живу силу, техніку, боєприпаси. Погано в армії працювала інтендантська служба. Солдати одержували недостатню кількість патронів, гранат, мало було автоматичної зброї (кулеметів-скорострі-лів). На окремі ділянки погано підвозилися артилерійські снаряди.

В російській армії справи були не кращими. Сили підвезення боєприпасів відставали від ар'єргарду наступаючих частин. Вже у вересні росіяни підійшли до головного руського перевалу від Рахова до Сянок-Перемишля. В такій ситуації генерали австрійської армії дозволили легіонам січових стрільців взяти участь в боях. На Сянківському перевалі 17 вересня 1914 року відбувся бій, в якому з Чемеринець брали участь Сипко Осип, Рахиль Володимир. Цей бій був з участю австрійської армії. Бій закінчився невдалою атакою росіян. На Сінківському перевалі збереглася могила, в якій разом поховані росіяни, австрійці та січові стрільці. На могилі поставлений хрест, могила добре збереглася до наших днів.

Війна, що почалася із загарбницьких інтересів, для українського народу стала братовбивчою. Ще за часів поділів Польщі кордон йшов між Бродами і Радзивиловим на південь до Чорного моря, на північ - на Білорусь і Балтійське море. Склалась така обстановка, що брат з Клекотова, Черниці мав брата в Батькові, Сестрашині. Клекотів і Черниця були під Австрією, Батьків і Сестрашин - під Росією. В австрійську армію були призвані на фронт бойки, гуцули, лемки, буковинці, закарпатці, в російську - волиняни і інші етнічні групи з Великої України. Тому на фронтах були випадки, коли в окопах росіян можна було почути українську мову. Як розповідають старожили, що часто солдати-українці приходили до австрійських окопів, спільно розмовляли про трагедію братовбивства на полях війни за шкурні інтереси воюючих держав. Часто співали українських пісень. Так, на Карпатському перевалі в Бескидах між Нижніми Воротами мій дід, що служив у піхоті, чув пісню, в якій російські солдати хулили царя:

"Царь Николай

Захотел воевать,

Пустил гарматы на Карпаты,

Ах, в гробу его мать". Записано мною в 1952 році.

Вже в жовтні 1914 року розгорілися великі бої в районі Нижніх Воріт, які прекрасно описані Богданом Лепким та іншими учасниками.

Захоплення російською армією Галичини та Буковини принесло великі втрати. В будову нашої святині влучив снаряд російської артилерії. Ввірвавшись у село, російські солдати пограбували церкву. Вони забрали срібні та золоті ритуальні предмети. Про пограбування свідчить "Протокол ревізії" Протокол № 1 ревізії за 1921 рік..

Всі культурні центри були закриті, перестали працювати школи. Російські офіцери ображали церковнослужителів, які належали до греко-католицького обряду. Часто робили погроми на єврейські родини, грабували їх крамниці, корчми. Вели розправу з тими, хто служив австрійському режимові.

Важко пережила ці роки родина Королюка, Боднара та інших священиків. Бої докотилися до районів Закарпаття. Однак, в 1915 році російські війська відступили. Страшні бої розгорілися на Сколівщині. Про це свідчать могили на Кряжівському Верху. В них поховано по 600-1000 російських солдатів. Немало полягло австрійського війська. На весні 1915 року російські війська зосередили свої сили на горі Маківка. В цьому бою брали участь січові стрільці. В умовах холоду, гірської лісистої місцевості під шаленим гарматним обстрілом, наступом добірної кавалерійської армії Каледіна січові стрільці боролися мужньо. У спогадах російського генерала Брусилова вказано про героїчні подвиги галицьких стрільців. Тут себе прославили курені Г.Косака, В.Дідушка, Будзинського і Мельника. Роса Іван брав участь у цій битві. Він розповідав, що російська артилерія так била по горі Маківці, що не було квадратного метра, на якому не було б шрапнелі від снарядів.

Війна розкинула вихідців з Чемеринців на різні ділянки фронтів. Петрик Петро, Гарасим Іван Матвійович, Проць Петро, Курило Іван, Дацко Семен, Грендиш Павло, Заєць Антон, Тістик Федір, Мичка Петро, Кіндрат Матвій, Гецькайло Василь, Тістик Йосафат, Жох Іван воювали в Карпатах, брали участь у важких боях в різних родах військ. Вони винесли на своїх плечах страхіття машини смертей і доля їх така: Петро Петрик після поранення помер 8 липня 1917 року; Іван Гарасим повернувся важко хворим, помер у Чемеринцях 11 червня 1918 року; Петро Проць брав участь у боях в Альпах та річці П'яві, помер 22 грудня 1919 р. у війську; Іван Курило вбитий на війні; Семко Дацко не вернувся з війни; Заєць Антон важко хворим помер 17.10.1919 р.; Боршовський Дмитро не повернувся з війни; Івахів Матвій помер 22.07.1920 р., на війні був з серпня 1914 р.; Тістик Федір помер від тифу в Кам'янець-Подільському в 1919 р.; Мичка Петро Якимович помер в шпиталі 27.07.1917 р. після важкого поранення. Повернулися з війни січовий стрілець Винярський Станіслав, Кіндрат Іван, Роса Іван, Мартиняк Іван.

Очкусь Іван Якимович у 1919 році перейшов на сторону більшовицької Червоної армії. Воював проти білополяків, а потім білогвардійців. Після закінчення громадянської війни оселився в Москві. Працював у військовому училищі до 1941 р. В 1941 р. був призваний на фронт у діючу армію. Німецьким снайпером був поранений у таз і залишився інвалідом війни. Женився, в Москві живе його донька. Декілька разів приїжджав у 70-х роках в Чемеринці. Признався, що пару разів у час війни хотів поступити в партію, але йому відказали через те, що воював у стрілецтві Галицької Армії. Дослужився до майора. Останні роки життя хворів і в кінці 80-х років помер. Похований у Москві.

Воїн Галицького стрілецтва Рахіль Володимир у 1919 році попав в полон польської армії, був вивезений в Брест-Литовський концтабір, де й загинув при невідомих обставинах.

Роса Степан повернувся з війни, оженився, працював у домашньому господарстві, мав дітей з дружиною Ольгою. Коли організували колгосп, працював на різних роботах. Любив співати стрілецькі пісні. Жив на хуторі Юрки у власній хаті і часто співав після чарки:

"Гей гу, гей га,

Таке то в нас життя,

Наплічники готові,

Прощай, моє дівча.

Де завтра заночуємо

Не знаємо самі,

Де завтра помандруємо,

Січовії Стрільці." Записано в кінці Юрків Федько М.М. в хаті Роси.

Гунц Петро служив в 1919 роках в армії директорії (С.Петлюри). Повернувся додому, працював секретарем сільської управи, у домаш-ньому господарстві.

Кіндрат Іван Юркович повернувся з війни в Чемеринці і дізнався про трагедію його родини. Ще в роки перед війною він, при певних обставинах, посварився з поляком Стаховським. Війна поставила їх на різні береги життя. Іван пішов у січові стрільці, Стаховський залишився у селі. В червні 1919 року в село прийшла частина армії Галера. Стаховський доніс офіцерам про те, що Кіндрат Іван воює проти польської армії у війську Галицького стрілецтва. Офіцер наказав «галерникові” арештувати Юрка Кіндрата і вбити його. Галерчик прийшов на подвір'я Кіндрата, арештував Юрка і разом з батьком забрав 12-річного Дмитра - брата Івана. Вивів їх обох на гору за церквою, батькові наказав копати яму. Знявши карабіна, вдарив прикладом Дмитра так, що розбив йому голову, а потім добив сина на очах батька. Після цього настала черга Кіндрата Юрка... На горі над церквою довго був хрест. Пізніше родина перенесла його на цвинтар.

На початку війни 28 серпня 1914 року росіяни спалили хату та всі господарські будівлі Федора Кіндрата.

Після невдалих бойових операцій в Карпатах російські війська в 1915 році відступили і почалися нові бої в околицях села. Російські позиції проходили по лівому березі Золотої Липи, австрійські - по правому боці. Бої розгорілися страшенні. Про жертви битв свідчать братські могили росіян і австрійців. На території будинку "Просвіта", городу та будинку вчителів, будинку спеціалістів сільського господарства при плануванні буд майданчика, бульдозери виривали останки перетлілих костей, робітники знаходили металеві ґудзики, монети, а патрони до різних рушниць викопуються і виорюються щорічно. Старожили розповідають, що на території села був рукопашний бій, в якому великі втрати мали обидві сторони.

Коли російські війська відступили в село, приїжджали родичі загиблих, забирали останки, хоронили їх. В урочищах, над церквою, Коноплиська, де були розміщені кулемети росіян, залишили багато гільз, а діти, розкопуючи окопи, вибирали їх і здавали, як кольоровий метал. В лісових масивах до сьогодні збереглися ешелоновим порядком окопи, що простягаються від села Вишнівчик до Дунаєва.

В час війни від розриву снаряду загинув 8 серпня Грендиш Павло, а Корнат Максим забитий ручною гранатою.

Відступ російських військ не минув безслідно. Солдати вривалися в хати, грабували селян, забирали свиней, велику рогату худобу, курей. Забрали цінності з церкви Протокол ревізії за 1920 рік., пограбували заможні жидівські родини.

Фронт покотився на схід. Російські війська під натиском австро-німецьких сил поволі втрачали позиції за позиціями. Війна надоїла солдатам обох воюючих сторін.

Галичани та буковинці часто кидали бойові позиції і здавалися в полон. Полонених росіяни групували, пішки вели до найближчих залізничних станцій і відправляли в райони Сибіру. Особливо багато полонених було в районах Омська, Караганди, Томська та інших міст. Полонених заставляли працювати на лісорозробках. Окремі полонені працювали в копальнях, на різних обслуговуючих роботах. Жили полонені в бараках, без всякого медичного огляду. Бараки були огороджені колючим дротом. На території бараків були вишки, на яких стояли озброєні солдати. До загорожі строго заборонялося підходити. Постовий в любий момент міг відкрити вогонь по порушнику. Полонених погано годували. Порвану військову одежу заміняли на тюремну. Теплу одежу давали взимку лише тим, хто працював на лісорозробках. На роботу і з роботи вели під конвоєм. Агенти третього відділу стежили за військовополоненими. Бунтарів і тих, хто порушував табірний порядок, суворо карали. Були випадки, що вбивали, а списували, що помер від хвороби.

Ще гірше становище військовополонених склалося в умовах італійської держави. Полонених групували партіями і проводили під жорстоким наглядом конвоїрів. В полон потрапляли поранені, які могли йти пішки, але були явні каліки, важко поранені. Важкопоранених при відступі італійських військ мордували в шпиталях, проколювали штиками або вбивали прикладами. В умовах Альп і особливо гірських непрохідних місцях полонені, виснажені голодом, довгою тяжкою дорогою, падали безсило. Конвоїри на місці падіння добивали жертву. Така дорога була засіяна трупами, яких ніхто не хоронив. Доведені до табору, одні полонені заганялися в бараки, інші - до загорож, де вони самотужки будували землянки для проживання. Харчували переважно гнилою рибою або юшкою та макаронами, часом жабами. Їжа була дуже пісною. В таборах наглядачі і, особливо, офіцери на полонених дивилися, як на приречених. В таборах тіла полонених покривались струпами, панувала короста, появлялись воші, переносники різних хвороб, були епідемії малярії, чуми, черевного тифу Про вищесказане розповів П.Левицький - капітан, полонений італійцями, вчитель іноземної мови Боринської СШ... Померлих від хвороб хоронили голими, а одяг спалювали. В місцях близько моря трупи кидали в море.

Перша світова війна закінчилася укладанням Брестського мирного договору. На Брестську конференцію їздили представники України, але нічого вони не домоглися. США, Англія, Франція і Італія розділили карту світу так, що за рахунок України левову частину її земель взяла Росія, Західну Україну - Польща, Буковину - Румунія. Закінчення війни в селі Чемеринці зустріли святково. Навіть була послана делегація від села на торжество у Львові. Правда, в делегацію ввійшли більшість селян польського походження..

Війна закінчилась розпадом багатонаціональної Австрії. Росія з війни вийшла революційним шляхом. В лютому було скинуто царя, а в листопаді 1917 року п'яні матроси скинули Тимчасовий уряд. До влади прийшла більшовицька партія, яку очолив В.Ленін. Більшовики торжествували, наводили нові порядки «іменем революції». Тому в скорому часі російські офіцери та значна частина солдат виступили проти більшовицького режиму. Почалась громадянська війна 1918-1920 років. В цих умовах і прийшлось ділити свою долю вихідцю з села Чемеринці Очкусю Івану, який перейшов на сторону більшовиків, а в винагороду дістав (як співається в пісні тих часів):

Брала русская бригада

Горячистые поля.

И остались им в награду

Два солдатских костыля. Російська народна пісня.

Правда, костилі йому в нагороду дали в другій світовій війні після поранення німецьким снайпером.

Тоді, 30 червня 1919 р., за доносом була здійснена розправа над батьком і братом Кіндрата Івана, про що написано вище. Із історичних джерел відомо, що після боїв Черепновим війська Української Галицької армії без бою зайняли Чемеринці, але далі Боршева не пішли. Не було сил і боєприпасів. Під тиском польських військ українська армія відступила за межі кордону, встановленого ще в 1772 році. Поляки на загарбаних територіях застосовували режим терору, реквізицій, грабувань, арештів, насильства. До редакції газети "Кур'єр львовскі" від 21.01.1919 року польський солдат прислав анонімного листа, в якому писав: "Наші солдати ганебно обкрадають людей, тих, які нас годують на позиціях. Часто в убогих людей видирають останній кусок хліба, домагаються від них речей неможливих, погрожуючи по-українськи гвинтівкою і штиком. Бачив, як у бідної жінки з дітьми забрали всю їжу. Мені соромно, що між нами є такі злодії, які гноблять бідний народ". Нариси історії Львова. В селі були випадки, коли галерчики стріляли курей, відбирали в селян худобу та свиней, щоб поповнити свої продуктові запаси. Мали місце арешти, фізичні побої тих, кого підозрювали поляки. Їх вірними слугами були родини польського походження, як Стаховські. У 1920 році почалася польсько-радянська війна. Командуючий Червоних козаків Примаков здійснив похід до Стрия. В селі Чемеринці в ті дні, коли козаки були в селі, було створено раду. Червоні козаки пограбували церкву: забрали позолочені підсвічники, срібні речі та інші цінності. Протокол за 1921 р. Чемеринської парафії.

Великі європейські держави Англія і Франція, проголосивши Польщу державою, надали їй велику допомогу у створенні армії та її технічному обладнанні. Англійці дали танки (човгни), гармати. З німецької тюрми повернувся Ю.Пілсудський. Незабаром польські війська почали окупацію Галичини і Західної Волині. В листопаді була проголошена Західно Українська Народна Республіка, яку очолив Петрушевич. Почалася польсько-українська війна. Погано озброєні війська ЗУНР не могли стримати натиск багатотисячної армії Пілсудського. Бої у Львові тривали з 1 по 21 листопада 1918 р.

В інтересах здійснення своїх планів прикритої інтервенції Антанта в січні 1919 року прийняла рішення про посилку з Франції в Західну Україну добре навченої і відмінно озброєної американо-франко-ан-глійськими імперіалістами армії генерала Ю.Галера. В наказі Ю.Галер відзначав, що "його мета полягає в очищенні Східної Галичини від українських військ, щоб встановити безпосередній зв'язок з Румунією і створити єдиний східний фронт проти Радянської Росії. За пропозицією державного секретаря США Лансінга 25 червня 1919 року Антанта прийняла рішення, в якому уповноважила Польщу окупувати Західну Україну. Війська Галера швидко окупували територію Львівщини, а 28 червня 1919 р. зайняли Чемеринці. Правда, перед тим вони мали великий бій у Вишнівчику, в якому загинуло, за словами Гуменюка та Гладкого, 216 чоловік. Гуменюк та Гладкий звозили трупи та ховали біля церкви. Спогади Гуменюка і Гладкого. Записав Федько М.М.

Перша світова війна забрала багато наших односельчан, які брали участь на східному фронті з Росією, на південному - з Італією. В боях з росіянами брали участь: Штаргерт Олекса Петрович (1884 р.н.), загинув на війні; Кіндрат Петро Семенович (1892 р.н.), не вернувся з війни; Гарасим Василь Степанович (1890 р.н.), не вернувся з війни; Грендиш Семен Іванович (1881 р.н.), не вернувся з війни; Грендиш Іван Іванович (1899 р.н.), вбитий 16.09.1916 р.; Мерза Степан Миколайович (1887 р.н.), не вернувся з війни; Гарасим Іван, Очкусь Іван, Роса Дмитро (1891 р.), вбитий 1915 р.; Щільник Василь Михайлович, вбитий на війні; Петрик Петро Іванович (1874 р.н.), помер в шпиталі у Бельзі; Курило Петро (1870 р.н.), повернувся в село, помер 1921 р.; Гарасим Іван Матвійович повернувся хворий, помер 11.06.1918 р.; Проць Петро, 22.12.1919 р. помер у війську; Мартиняк Петро Михайлович, вбитий на війні; Грендиш Павло, загинув 8.08.1915 р. (очевидно при обстрілі села); Дацко Семен Лукич, не вернувся з війни; Матяк Павло Дмитрович, не вернувся з війни; Корнат Максим (1856 р.н.), 12.07.1917 р. загинув через необережність з ручною гранатою; Заєць Антон Максимович (1868 р.н.), після війська помер в часі арештування, Боршовський Дмитро Мик., не вернувся з війни; Івахів Матвій (1891 р.н.), на війні був 1914 р., помер 22.07.1920 р.; Станкевич Теодор, помер на війні; Мичка Петро Дм., помер 1917 р. в шпиталі; Кіндрат Матвій, не вернувся з війни; Гунц Федір, не вернувся з війни; Тістик Йосиф Гр., не вернувся з війни; Жох Іван Васильович (1898 р.н.), не вернувся з війни; Завальницький Іван (1890 р.н.), помер в Чорткові у військовому шпиталі; Кренжель Степан, воював на італійському фронті, загинув на П'яві; Тістик Степан Т., попав у російський полон, повернувся додому; Винярський Іван, був у італійському полоні (за словами Тістика В.); Стефанишин Василь, був у російському полоні; Каранчук Франк, в Італії ходив із скаргою до Папи Римського про тортури офіцерів; Боршовський Іван Степанович, служив у кінноті, вернувся у село; Івахів Максим, був у російському полоні.

В 1917 році у церкві брали шлюб жовніри Станіслав Туркул, Йосип Сеньчук - жовнір-артилерист, Петро Гарасим, стрілець 32 полку, Іван Гужельник - артилерист 25 полку гірської артилерії.

Війна закінчилися, але в серцях селян вона залишила глибокі сліди. Матері оплакували своїх дітей, жінки - втрачених чоловіків, дівчата - коханих. Каліки виносили болі ран, а ті, що повернулися здоровими, устами несли правду про горезвісні атаки, поневіряння в полоні, тужили за вбитими побратимами. Часто вечорами можна почути їх спів:

Чорна рілля ізорана, гей, гей!

Та й кулями засіяна, гей, гей!

Людським тілом зволочена, гей, гей!

Та й кровцею ізмочена, гей, гей! Народна пісня.

Були серед селян учасники війни, що брали участь в суворій 1914-1915 року зими в Карпатах, із їх слів не раз лунала пісня:

Окопи, окопи, жаль вас покидати,

Бо вас було тяжко в зимі будувати.

Ми вас будували цілісіньку зиму,

А тепер кидаєм за одну годину. Народна пісня.

Життя плило своїм часом, мов морські хвилі. В пам'яті людській поволі лікували пережиті роки небаченої в світі до цього часу кузні людських смертей, назва якої війна. Поволі селяни постійно зайняті працею на полі, зживалися з новими порядками, що запроваджував польський режим.

В 1921-23 роках за Польщею встановлені і закріплені кордони, за якими Галичина і Західна Волинь ввійшли в склад Речі Посполитої. В село масово почали прибувати колоністи: Строганецький, Голумбійовський, Франек Хрусьцель, Володимир Білінський з самбірського повіту, Міклушка та інші. В селі по війні залишилися маєтки жидів. На фільварку лісництва лісничим був Полюшинський, якого в 1940 р. вивезли на Сибір. Міклушка жив у будинку навпроти магазину, Етінгер - в приміщенні сучасної ощадкаси.

Починаючи з 1891-1900-х років з села багато людей виїхало в інші держави. Причинами була бідність, нестатки .

Розділ VI.

ПОЛЬСЬКЕ ПАНУВАННЯ (1920-1939 роки)

Перша світова війна закінчилася. В 1918 році укладено Брестський мирний договір, за яким США, Англія, Франція і Італія проголосили Польщу державою. Україну розділили між Росією (СРСР), Румунією, Чехословакією. Західна Волинь і Галичина увійшли до складу Польщі.

Загарбавши українські землі, Польща встановлює нові порядки. В селі було створено сільську управу. Війтом було обрано Конського Петра - поляка за походженням. Це була людина, яка вірно служила режиму Йосифа Пілсудського. Вже з 1920-х років в село починають прибувати польські поселенці - колоністи-осадники. Церковний архів. Це були люди, що жили в польських гірських місцевостях, переважно етнічні мазури, з Мазурщини, Засяння та інших місцевостей. На цей час у селі продовжували існувати фільварки Етінгера, Мушалейби, Говдуна, Жебрановичів, Штурмана. Говдун женить свою дочку на Проць Іванові, син якого Проць Олекса після його смерті одержує маєток фільварку.

На перших порах землі залишаються за власниками фільварків. Однак, вже в 1922-25 роках за вказівкою державних органів було проведено парцеляцію фільваркових земельних фондів. Новоприбулим, для заведення господарства, було визначено 10-15 моргів поля. Спочатку вони жили на комірстві в сім'ях польських родин - старожилів, а потім, одержавши землю, женилися на місцевих дівчатах, будували будинки і мирно осідали в селі.

В 1920 році в дворі посесора управляючим був Умрич Федір, його замінив Микола Олійник. В село прибули Ковза Михайло, Едвард Скриптович, Іван Туркевич, Іван Гурський, Володимир Стромецький, Павло Куровецький, Петро Фіца, Петро Маргусь, Василевський, Григорій Музика(родом з с.Кругів що біля м.Золочів) оженився на Агнешці Бяломазур, Іван Жулькевич, Йосиф Коблевський, Станіслав Росіцький, Станіслав Миняк, Петро Кухарський, Франко Заторський, Йосиф П'єкнет, Михайло Бик, Петро Заблодський, Йосиф Заторський та інші. Книга парафіян села. Всі вони опинилися в селі і почали господарювати. Держава надавала їм пільги, а також позики для будівництва жилих будівель. В село прибуває мельник Даніц, який також завів господар-ство. Розповідь старожилів. Списки за даними архіву костелу.

Збільшення родин римо-католицького віросповідання, посилило владу польську владу у селі. Селяни українського походження одержали особові документи (довуд особистий) - паспорт, в яких кожен селянин за національним походженням був записаний русином.

Нова влада старалася тримати в покорі все населення. Для зміцнення своїх позицій в селі створюється "щелецька" молодіжна організація. Спогади односільчан Роса Яким, Жох Я.Н., Проць Текля. Щелецька (Стрілецька) організація одержала карабіни, військову одежу та шапки-чотиригранки. Очолив стрільців Чак Йосиф. Проць Текля, Роса Яким - старожили. Щоденно юнаки польського походження одягнуті в одяг військовий з карабінами марширували вулицями села, співаючи польські маршові пісні. Чак Йосиф старався, щоб кожен стрілець мав військову виправку, вмів користуватися вогнестрільною зброєю. Муштра щоденно проходила на вулицях села.

1920-1925 роки показали, що новоприбулі польські родини збираються бути довго. В господарствах заводять коней, велику рогату худобу, овець, птицю,вводять передові методи господарювання Коней, корів висватують у місцевих селян, частина коней залишалася ще з війни. Владні структури обкладають селян податками. Конський Петро, як війт, старається догодити вищим органам влади. Селян долучають до будівництва та ремонту доріг, вивезення лісу та дров до залізничних станцій.

В 1923-1925-х роках в державі поширюється інфляція. В 1925 році обмін грошей припинив мільйонні курси польської валюти. Були запровадженні паперові та металеві гроші.

З 1920 року до польського війська призивали вихідців з села. Це молодь 1902-1903 років, які служили в різних регіонах Польщі. В 1925 році польська економіка робить спроби стабілізуватися, але в скорому часі поглинає в економічній кризі. Це відбилося на житті жителів села. Запроваджуються нові податки, а селяни заробити грошей не мали де. Тому багато селян у пошуках заробітків їдуть до Америки, в Канаду, Аргентину, Бразилію. Щоб поїхати у США потрібно було мати гроші. В місті Гологорах створюється банк, який під заклад нерухомого майна, тяглової сили і великої рогатої худоби, надавав послуги селянам. Селянин Мерза Петро мав доброго товариша Кіндрата Петра, який заклав свій маєток в Гологірському банку за Мерзу Петра. Мерза П. взяв гроші і поїхав до США. Минає час, а гроші з Америки не прийшли на вказаний термін повернення банкові. Приїхали чиновники з Гологір і розпродали землю, коней Кіндрата Петра. Жінка Мерзи Петра заявила, що гроші вона одержала, але в неї діти та й самій потрібні гроші. Аж через деякий час Мерза П. прислав гроші Кіндрату, який відкупив свою землю та коней. Із спогадів Кренжель Марії.

В селі виникають нові багаті господарства. На Мочулах добрим господарем був Стефанишин, який мав багато землі, тримав пасіки. Далі торгує кіньми Мушалейба. Проць Іван, Мошко Етінгер закупляють киратні молотилки. В селі діє млин та три олійниці. На Гуральні роблять спиртні напої, які бочками вивозять в міста на продаж. Львівські пивовари закуповують у селян ячмінь для виготовлення пива. Торгівці закуповують худобу для вивезення в Львів та інші міста.

Не сиділи, склавши руки, селяни українського походження. Багато селян ще за часів Австрії купили землю, яка збереглася за ними. Добрими господарями стали родини Росів, Кіндратів, Кутерноги, Гарисимів. Сім'ї їх були великими, багатодітними. Робочої сили вистачало, щоб обробити свої поля та й заробити в багатих. Двір посесорський поволі втрачає свій вплив. Парцеляція забрала більшу частину поля. За двором залишається близько 40 моргів поля та ліси - понад 2800 моргів.

Мазури поселяються майже на всіх хуторах. Заводять господарства. Родини українського походження починають створювати свої спілки, які особливого розвитку набули у сфері виробництва легкої промисловості, торгівлі й інших господарських відносин. Поява спілок дала можливість за рахунок внесків заможних селян створити банки та кустарне виробництво. Об'єднавшись, спілки створюють організацію "Суспільної обезпечальні", "Каси хворих", які розміщалися в усіх повітах: Бережанах, Золочеві, Перемишлянах. Львівський історичний архів. Створюється організація "Сільський господар". В параграфі 1 її статуту було сказано: "Учіться господарювати..., пункт 2: Підготовляє синів і дочок господарських до праці.., 3: Організовує збут і заготовку господарських продуктів, 4: Обороняє селянські інтереси, 5: Дбає за здоровляним станом українського села" Альманах "Золотий колос" 1938 рік. та інше. Часопис "Народна справа" своїм передплатникам надавав грошову допомогу при пожежі та загибелі худоби Там же.. Селянин Сильвестр створює крамницю, яка існувала на пайових внесках селян-споживачів.

Не відстають в цьому питанні євреї і поляки. Етінгер має свою крамницю, а поляки створюють свою "спулку". Грендиш Франек мав свою крамницю, що існувала на пайових внесках колоністів. В кінці 20 років польська громада активізує свою діяльність. При підтримці графа Потоцького, місцеві багатії Жебрановичі, Проць І. і вся польська громада на руїнах двірських господарських будівель в 1929 році починають будівництво костелу.Настирливістю,що привела до початку будівництва костелу, відзначився Петро Маргусь.Він не один раз їздив до графа Потоцького за дозволом на будівництво костелу. Починають завозити з села Білого та місцевих кам'яних копалень камінь. Довозять з міст цеглу та інші будівельні матеріали. Місцева влада залучає до будівництва все населення села. Своїми кіньми селяни довозять весь будівельний матеріал. Сільський війт стежить за роботою. За непослух - кара Разом з костелом зводять чотирикімнатний будинок зі стайнями для римо-католицького ксьондза. Костел освячують 13 листопада 1932 р. в честь Станіслава Костка . В село приїхав ,середнього віку, ксьондз Цюпала. Він стежить за будівництвом будівель. В 30-х роках Цюпала захворів і помер. Похований на цвинтарі біля костелу, могила збереглася. В селі живуть римо-католики, але їх мала чисельність не дозволяє впорядкувати костел ї цвинтар. Після Цюпали ксьондзом приїхав у село Новак. Він багато працював у питаннях полонізації українських селян. Часто приходив у школу, старався впливати на дітей греко-католиків. В 1939 році ксьондз Новак виїхав у Польщу. Розповідь Роси Якима, Жох Марії.

У 20-30 роках в Галичині спостерігається процес національного відродження. Гімназії в Бережанах, Золочеві, Львівський університет випускають незначну, але активну кількість студентів-українців, духовні семінарії - священиків, які мали великий вплив на життя селян. Парох Патерига М. веде велику роботу в селі. Спільно з Чепіжаком створюють осередок організації "Просвіта", хату-читальню.

Місцеві торгові спілки ведуть роботу на реалізацію товарів національного походження. В Галичині великою популярністю користувалася папіркова фірма "Калина". В часописі за 1935 рік був поміщений вірш:

Пішов гомін по селі,

Як бив тато сина.

Як вже куриш, то кури

Папірки "Калина". Альманах "Золотий колос".

В духовному житті село не спало. "Просвітницька хата-читальня" несла в село ідеї українського відродження. І плоди цього появилися в скорому часі.

Працювала місцева школа. Базилевич Р., Микитин Т. та інші вчителі кували в учнів почуття національної гордості. Жінка Базилевича більше працювала на користь польської влади. Підручник історії Польщі вихваляв польських королів та Юзефа Пілсудського, а вчителька не могла, тай не хотіла, йти дальше вимог програми. Не відставав від неї і вчитель співів Кокульський, який вчив дітей польських пісень.

Війт Конський помер. Його замінив Павло Сипко. Він походив із старої польської родини, що вела свій родовід ще з 1380 років. В селі українці його називали "Габраль". Це була людина пихата, він вважав себе королем Чемеринців. Любив піднімати руку, особливо до молоді українського походження. Намагався говорити "каліченою" польською мовою. Дружив з польськими поліцаями з Дунаєва та місцевим керівником стрільців Й.Чаком Напідпитку вихвалявся своїм польським походженням і ділами, які мало хто бачив. Зі спогадів старожилів. У протистоянні -національне питання не було осторонь. Проявляв активно свою діяльність, щоб зашкодити під час виборів українцям - кандидатам до сейму. Силою заставляли голосувати за поляків. Однак, на виборах пройшов священик Каськин. Зі спогадів учительки Кривоніс Я.П. записав Федько М.М.

В селі щорічно святкували в неділю свято "Свободи" 16 травня - день скасування кріпосного права. У 1938 році поляки відзначали 20-річчя панування Польщі, а селяни - 90 років скасування кріпацтва. Біля церкви ще в 1848 році було поставлено хрест на честь цієї дати, важливої для українського народу. Селяни прибрали цей хрест квітами та синьо-жовтими стрічками. Вранці в неділю 16 травня 1938 року селяни почали сходитися до церкви. Отець Патерига старанно готувався до свята. Проте, війт Сипко П. та Чак Й. зібрали свою ватагу і вирішили зірвати урочистість свята. На чолі гурту "щельців" у супроводі Чака Сипко П. підійшов до хреста, навколо якого юрмилися селяни, і користуючись владою, наказав зняти з хреста синьо-жовті стрічки. Селяни не виконали його наказу. Сипко П. сам підійшов до хреста і почав зривати стрічки. На нього накинулися жінки: Курило Марина, Проць Ганна, Проць Ксеня, а також Курило Василь та інші. Вони стягли Сипка з хреста і кинули на дерев'яну частоколову церковну огорожу. Селяни з обуренням і криком прогнали Сипка П. і його поплічників від церкви. За таку образу Сипко. П подав до суду в Бережани. Суд покарав активних учасників конфлікту. Селяни ще довго пам'ятали неділю 16 травня - свято "Свободи". У селі про цей день була складена пісня:

Чи ви чули, добрі люди,

Що то за спокуса,

В Чемеринцях на "Свободи"

Обдерли Ісуса.

Першим був то Петро Конський,

Другим - Павло Сипко,

Приказали з хреста зняти

Синьо-жовте "вшистко".

Наші хлопці-українці,

Міцні, як соколи,

Та й кинули Павла Сипка

Та на частоколи. Пісня записана Федько М.М. від старожила Проць Теклі.

На міжнародній арені стали згущатися хмари. В Німеччині та Італії виникають фашистські партії, які дали можливість прийти до влади Адольфу Гітлеру та Муссоліні. В Німеччині починаються масові погроми та винищення євреїв. Польща, як держава, що була санітарним буфером проти комуністичної Росії, поступово починає втрачати свій авторитет. Помирає Й.Пілсудський, Ринь Шліглий виявився надто гоноровим, щоб залучити на свій захист Англію, Францію і США, які в 1918-1923 роках сприяли відновленню Польщі.

В такій політичній обстановці починає пробуджуватися ідея національної незалежності. Вже весною 1939 року в селах Прикарпаття створюються молодіжні організації "Пласт", "Соколи" та інші.

Влітку в селі Кузбатиця, як розповідає старожителька Лис, біля хати Ровецького зібрались понад 300 чоловік. "До села приїхав зі Львова п. Зенон та з Липовець - п. Маркіян, псевдо "Синій". Я була разом із чоловіком на цих зборах. П.Зенон говорив, що поляки вже не довго будуть панувати на українських землях, що німці вирішать їх долю. Тому нам, українцям, треба створювати свою армію. Зброю відбирати в поліції і "щельців", шукати зброю, заховану ще з Першої світової війни. На зборах були з Чемеринців Роман Курило, Михайло Шеремета, Герасим Петро, Волошин Дмитро, Волошин Василь, Гужельник і багато інших, з Білого - Михайло Мних, з Поточан - Юстин, з Новосілки - Матяк. Були також з Вишнівчика, Ладанців, Боршева та інших сіл.

На зборах Курило Роман був обраний сотником, Шеремета Михайло - станичним. Я з іншими жінками готувала обід і добре чула, що робилося на подвір'ї, де було близько 300 осіб. Пообідавши, учас-ники зборів співали "Ще не вмерла Україна", "Ой у лузі Червона калина", "Не пора, не пора" та інші. Це було велике свято, якого я довго не могла забути."Із спогадів старожительки Лис, записав Федько М.М.

Пан Зенон та Маркіян з Липовець поїхали з села, а через деякий час ми почули, що хлопці з нашого села створюють свою збройну силу. Коли довідався про збори війт Сипко Павло та поліцай Кулеба Іван, приїхали на Кузбатицю і допитували селян, про що йшла мова на зборах. В селі ширилися чутки, що поляки скоро втечуть, що українці будуть мати свою державу. Окремі, радикально налаштованні, поляки скаженіли, обурливо ставилися до українців, погрожуючи: “Ми вас ще будемо бити і хоронити у ваших синьо-жовтих лахах”.

Через деякий час, згадував Проць Олекса, який був присутній на зборах, "ми приступили до діяльності". В Дунаєві був постерунок польської поліції. Була там зброя: карабіни, патрони, револьвери, гранати. На зборах нашого Чемеринецького загону було вирішено заволодіти, тобто реквізувати зброю. Окремим учасникам операції було доручено вивчити умови зберігання зброї. Виявилося, що зброю охороняють, і з голими руками здійснити задум було безглуздям. Тоді вирішили взяти зброю в "щельців" - не пам'ятаю, скільки карабінів. Кілька поліцаїв на підводах їхали в Перемишляни. Очевидно, була якась нарада, про що нам дали знати з Дунаєва. Нас, декілька хлопців, засіли на повороті на Дунаїв і чекали появи підвід. Нарешті дві підводи появились на дорозі. Ми вискочили на дорогу і захопили поліцаїв так, що вони без опору віддали нам всю зброю та патрони. Спогади записані Федько М.М. Кулеба Роман згадує, що, коли почалася польсько-німецько-радян-ська війна, польські солдати йшли з Дунаєва, Смереківки через гору на Перемишляни. Хлопці з села виходили на дорогу і відбирали карабіни. Поляки зброю віддавали без опору, мабуть тому, що боялися, коли попадуть в полон до німців чи росіян, їм можна буде виплутатися з ситуації без зброї. Там же

З села почався виїзд поляків до Польщі. В цей час виїхали багатій Міклушка, ксьондз Новак та багато інших. З села багато хлопців, що служили в польський армії, загинули в боях з німцями та військами Червоної армії. Згадуючи про виїзд поляків, селяни співали пісні:

Пішли пани із торбами,

Що нас били нагаями". Пісня записана від Гарасим Наталі

Колишні протиріччя показали себе. Невідомо за що був вбитий у лісі мельник Даніц.

Жителі села чекали звільнення: волі, свободи, правди, яка твердо спала. В селі залишилися польські родини старожилів та декілька сімей мазурів. Серед селян існувала ненависть до євреїв-визискувачів, до власника корчми Хуника, до колишніх заправил, що вірно вислужувалися польському режимові.

Війна, що почалася, розставила односельчан на різні фронти. На фронтах Вільчак Людвиг, Боршовський Данило та інші. З фронту повернулися Гарасим Степан, Гарасим Дмитро,Кіндрат Василь ,Росіцький Петро та інші. Вербицький Йосип обслуговував на війні солдатів, підвозив боєприпаси, привозив поранених до польових лікарень. При відступі польського війська втік з підводою в село. Коней від нього забрали червоноармійці. Чак Йосиф воював на Східному фронті. Пізніше вбитий у Чемеринцях.

Отже, 20 років панування Польщі на Чемеринецькій землі проходило в національному, соціальному та політичному протистоянні.

Появилися окремі протиріччя між римо- та греко-католиками,що приводило до ворожнечі між радикально налаштованим польським населенням та українцями. Польська влада пробувала утвердити своє панування, українці - стати господарями своєї землі.

Політичне і міжнаціональне протистояння,підбурюванне владою, в час війни виражалося в міжусобицях, в пролитті крові. І як наслідок, загарбання Польші фашистською Німечиною, а Західної України - більшовицькою Росією.

Розділ VII.

ПІД ВЛАДОЮ РАД (1939-1941 роки)

У вересні 1939 року Червона армія, порушивши кордон, вторглася в Західну Україну, захопивши її землі. Про події, що проходили на цих землях, більшовицька історіографія замовчувала, або зображала події фарбами, потрібними більшовицькій ідеології. У більшості документів, написаних у 1939 році, вказується, що похід радянської армії в Західну Україну носив визвольний характер. Селяни зустрічали визволителів радісно, з квітами і т.д. Насправді в 1939 році в селах будували брами, на яких вивішували синьо-жовті та червоні прапори. "Я був малим хлопцем, мав 6 років. У вересні до нашого села під'їхали на конях червоноармійці. На початку села була побудована брама з прапорами: червоним та синьо-жовтим. Народу зібралося багато. Під'їхала, накрита брезентом автомашина, полуторка, з якої вийшов зарослий, високого росту, кремезний офіцер-росіянин. Він привітався з селянами. Оглянув браму і наказав: "Снимите эту националистическую тряпку", тобто синьо-жовтий прапор. Селяни наче оніміли. Ніхто прапора не поліз знімати. Тоді він наказав під'їхати до брами полуторці, а офіцер нижчого рангу зняв синьо-жовтий прапор і заховав у кабіну машини. Потім офіцер почав проклинати австрійців та поляків, які в ярмі і темноті гнітили селян. Вказавши на вершини гір рукою, сказав, що "советская власть" заставить гірські полонини ростити пшеницю". Спогади Федька М.М.

Очевидно подібна зустріч була і в Чемеринцях. Житель села Кулеба Степан згадував, що совітські вояки були в рогатих шапках, з дуже довгими рушницями зі штиком. Були взуті в черевиках з обмотками, а офіцери в парусинових чоботях. При зустрічі з селянами говорили, що колгоспне селянство живе в достатках, а за селян працюють трактори та комбайни. Наголошували, що полька влада зробили вас своїми рабами, а радянська влада знищить куркулів, і всі будуть жити в повних достатках. Діти будуть вчитися в школах, а жінки будуть мати права на рівні з чоловіками. Селяни уважно слухали виступаючого, "раділи новому "щастю", яке їх чекало". Спогади Кулеби С.М.

В скорому часі було створено сільську раду, обрано голову, секретаря. Почала працювати школа. Директором залишився Базилевич Роман. Головою сільської ради обрали на виборах Мерзу Петра Зі спогадів Грендиш Ірини. , створили виконком сільської ради. Працівники сільської ради описали наявність в кожному господарстві землі, великої рогатої худоби, тяглової сили. На зиму 1939-40 років районне начальство знало про господарську діяльність села. Були обміряні землі з озимими та ярими культурами. Селян поділили на куркулів, середняків та бідняків. На основі даних сільської ради було запроваджено примусові поставки державі хлібопродуктів (пшениці, ячменю, вівса), м'яса, молока, яєць, обов'язкову здачу шкіри, вовни, льоноволокна. Культзбором були охоплені всі селяни, залежно від площі у гектарах. Запроваджувалися податки за землю, тварин та податок на нежонатих після 18 років. Контигент (обов'язкова поставка хліба) державі селянин віз до складів залізничних станцій власною тягловою силою. Зерно переважували і видавали квитанцію про здачу. Культ-збори були великими. Селянам мало що залишалося на прожиток і засів ярих культур. Спочатку люди вірили, що прийшли з-за Збруча "брати по крові" і "старший брат" росіянин, і можна буде мати свою державу. На словах Українська радянська соціалістична держава, декларована Конституцією УРСР 1937 року, визнавала суверенність держави, а на ділі "батько народів" перетворив її в економічний придаток разом з іншими союзними республіками для російської соціалістичної імперії. Тому в усій Галичині в час приходу більшовицької влади вивішували синьо-жовті прапори. Населення Галичини та Волині мало знало про голодомори 1922-23 років, 1932-33 років, про які замовчував бюрократичний сталінський режим, за який і сьогодні не хочуть взяти на себе відповідальність лідери Компартії України.

Поголовно малоосвічені селяни не могли визначити понять національного способу співжиття. В 1940 році в село час від часу почали приїздити працівники районного відділу державної безпеки (НКВС). Вони уважно придивлялися до колишніх польських сільських чиновників, лісничого, директора школи, вчителів, священика. Скрупульозно, при допомозі довірливих селян, вивчали хто чим дихає, як окремі особи ставляться до нової "народної влади", до "батька народів", культ якого досяг апогею. Вишукували людей, які брали участь у Січових Стрільцях, Галицькій армії, служили у польському війську, їх військові чини, заслуги і все інше. Під особливим наглядом була інтелігенція, заможні селяни. Часто проводилися збори, на яких виступали "брати" з НКВС. Вони говорили селянам, що запеклими ворогами є українські буржуазні націоналісти, які з польською шляхтою довели вас до бідноти, а радянська влада зробить вас щасливими, заможними, грамотними і від Карпат до Тихого океану "ваша Родина". Ми викоренили націоналізм у Східній Україні, а зараз настала черга за вашими землями, бо націоналісти-самостій-ники хочуть незалежної, соборної, суверенної України.

"Гачок кинутий, ловись рибко." І ловилася. Окремі інтелігенти, селяни, гострі на язик, входили в довіру, розкривали те, чим боліла душа і серце при польському режимові. Працівники НКВС старалися також ввійти в довіру до тих, хто довірявся їм. І в скорому часі, добре знаючись на справах фабрикації ворожих для більшовицького ладу ідей, створювалися цілі тони провин для нових жертв сталінської машини терору.

Вже зимою 1940 року в селі почали приїздити непрошені, добре озброєні "друзі народу" НКВС, які заходили до будинків лісничого, польських громадян, місцевих заможних родин, об'являючи їм, що вони вороги народу. Давали на зібрання необхідних речей 2 години і, посадивши дітей та жінок на підводи, везли до ближніх залізничних станцій. Чоловіки в більшості йшли пішки в супроводі конвоїрів, які попереджували: за спробу втечі розстріл на місці. На місці були розстріляні в Сколівському районі в селі Сможа німецькі колоністи. В Чемеринцях цього не сталося. Лісничий пан Полюшинський зі всією сім'єю, селяни (поляки) Мирда, Шмут - сім'ї мазурів не робили спроби тікати і підкорилися озброєним до зубів чекістам.

Завезені родини в ліси Сибіру, викидалися в загороджені лісові місця при 40-45 градусних морозах. Там і залишилися їхні кості в снігах.

З початку 1940 року всі хлопці, яким минуло 18 років, сільським секретарем Грендишем Степаном були взяті на облік, списки яких були передані у військкомат. Після проходження допризовної комісії до лав Червоної армії були призвані Тістик Дозик, Мерза Ілько, Гицькайло Василь, Роса Петро, Галайко Петро, Жох Степан та інші. Кожен солдат повинен був знати дисциплінарний статут. Стаття статуту: « наказ начальника для "подчиненного" закон», при невиконанні якого офіцер мав право застосувати зброю. Зі спогадів Тістика Дозика: "Я служив в підрозділі обмеженого контингенту, що перебував в Ірані. 19-річним хлопцем з села при освіті чотири класи я попав в чужу державу. Мови я не розумів. Жили ми в казармах, які охоронялися нами. В частині була сувора дисципліна. Командир був росіянин, замполіт українець. Обидва до солдатів ставилися прискіпливо. Вихід за межі полку суворо карався. Годували нас супами, рідко подавали борщ, кашу з м'ясом конини, а свинячим смальцем і олією приправляли гарніри. Щоденна муштра, навчальні атаки по макетах по команді "штиком, прикладом". Менше вчили стріляти по рухомих точках-макетах, що потім позначилося в ході війни. "Штиком і прикладом" вчили й інших новобранців, але в ході війни штик і приклад відійшов на друге місце в атаках з німцями, озброєних автоматичною зброєю." Спогади Тістика Д., Роси Петра.

В армії були створені органи контррозвідки, які слідкували за кожним солдатом. На особливому рахунку були вихідці із Західної України. Юнаки, що росли з надією волі, зачислювалися під клеймами "інакомислящих", за ними постійно слідкували. Замполіти проводили політінформації, в яких славили "батька народів", "матушку" Росію, більшовицький рай, замовчуючи про тюрми, сибірські табори рабську працю та смерті. Солдатам також грозили криміналом, карою смерті. Отже, брати з-за Збруча принесли нове поневолення, нові страждання. А думку про волю глибоко закопали в землю з тими, хто цього прагнув.

Розділ VIII.

ВІЙНА (1941-1945 роки).

Ранком 22 червня 1941 року земля Чемеринецька разом з землями Західної України, Білорусії, Молдавії, Прибалтики здригнулася від розривів бомб і артилерійських снарядів. Гудіння моторів літаків, рев моторів танків, автомашин, танкеток сповістили про початок страшної, небаченої в історії війни, до зубів озброєних двох титанів - фашизму і більшовизму. Війна не "штикових і багнетних" атак, а війна техніки, машин масового знищення людей.

Вдень селяни почули гомін і вибухи бомб на мостах залізничної магістралі Львів-Бережани. Німецькі винищувачі, літаки розвідувальних частин летілина низькій висоті, час від часу стріляючи по руху тих малих підрозділів військ, що були в Поморянах, Бережанах, Золочеві.

25-30 червня через село відступали червоноармійці, а в липні в село приїхали перші підрозділи німецьких "визволителів". Селяни із цікавістю дивилися на добру виправку німецьких офіцерів та солдат із закоченими рукавами, з автоматами, кулеметами і іншою зброєю. Вже ввечері були зібрані селяни, перед якими виступив офіцер. Його виступ слухали селяни. Офіцер говорив, що німці визволили вас від більшовицького режиму, а нова влада принесе вам волю і щастя, але ви повинні допомогти фюреру винищити більшовицьку, комуністичну заразу.

В липні через село , у супроводі конвоїрів, переводили військовополонених червоноармійців. Обдерті, покалічені, люди ледве переступали з ноги на ногу.

В 1940 році в армію було призвано Жоха Степана Петровича, який воював з німцями на західному фронті. У виснажливому бою його батальйон попав в оточення німців і здався в полон. "В білоруських болотах нас загнали за колючі дроти, наспіх підготовлених для військовополонених. Хоч нами керував генерал Власов, наш батальйон, що чинив німцям опір, був перевезений в концтабір. В концтаборі ми важко працювали. Годували нас дуже погано. Коли його визволили радянські війська, він, 20-літній мужчина, важив 40 кг." З розповіді про Жоха Степана односельчан.

Зайнявши село, німці почали встановлювати свої порядки. Були скликані селяни на збори, на яких був обраний війтом Кулеба Іван, секретарем Штангрет Іван. До села часто приїздили в чорній одежі з пов'язками хрестів на рукавах працівники гестапо з Поморян.

За їх вказівкою були складені списки євреїв, а також тих, хто працював на радянську владу. В село з Поморян приїздили закріплені поліцейські Трач та Білик. В їх обов'язки входило стежити за правопорядком та допомагати сільській владі в покорі німцям. В скорому часі з села були вивезені євреї, яких масово вбивали. Євреїв з Білого поліцейські розстріляли на Кутерногах в урочищі, яке зараз називають Жидами. З села зникли всі 15 родин, лише дочці Хуники вдалося переховатися. Вона після війни жила в Перемишлянах, займалася торгівлею.

Німці заставили сільську владу зробити списки господарств, переписати площі посівів, наявної великої рогатої худоби, овець, птиці, коней та все інше. Місцева влада знала німецькі порядки і, боячись за свою шкуру, нічого не таїла.

В селі частими гостями були районні чиновники, поліцаї. Біля церкви після богослужіння війт Кулеба об'являв, хто і коли повинен везти зерно обов'язкового контигенту, тварин (корів, молодняк, свиней) на поповнення харчових запасів армії Рейху. За новими порядками, щоб зарізати свиню, потрібно було здати одну державі, а другу різати собі. За невиконання такого розпорядку притягали до відповідальності. За здані контигенти зерна, м'яса, масла, молока, яєць видавалися талони (пункти), на які селяни одержували горілку в літрових пляшках, мануфактуру та інше. Щоб змолоти зернові, потрібно було мати милькарту, яку видавала управа. За помол здавали мито на користь мельника. За землю, тварин, птицю сплачували селяни податки.

Вже з 1942 року була вивезені на примусові роботи до Німеччини, Чехії, Австрії молодь з села. Бас Григорій працював у бауера в Чехії. Ось що він згадує: "Поїздом нас довезли до міста. Висадили на станції. Нас охороняли військові, озброєні автоматами. Ранком до нас почали прибувати "купці". Наче худобу, руками обмацували м'язи, і кожен підбирав собі слуг. До мене підійшов дідок і, побачивши мій шустрий вигляд, забрав мене. Я працював на фермі, доглядав коней, працював у полі. Бауер полюбив мене. Часто його бричкою ми їздили до міста. Його сини воювали на східному фронті. Коли син загинув, старий дуже плакав. Там мене застали радянські війська. В 1945 році я повернувся додому." Розповідь записана Федько М.М. у 1982 році особисто від Баса Григорія.

Кулеба Катерина згадує: "Мене привезли до великого міста і я працювала на військовій кухні німецьких льотчиків. Харчувалася добре." Проць Текля згадує, що вона працювала в домашньому господарстві в Австрії. Німець до неї відносився непогано. Доброю людиною була його жінка-австрійка.

На примусові роботи були вивезені: Боршовська Степанія, Вербіцька Катерина, Винярський Володимир, Івахів Максим, Завадська Агафія, Кіндрат Софія, Кулеба Микола - 15-річний, Кулеба Катерина, Кулеба Марія, Кулеба Антон, Кулеба Текля, Мерза Марія, Мартиняк Катерина, Мартиняк Василь Петрович - працював в Австрії, Курило Михайло, Мерза Леон, Роса Михайло, Сильвестр Матрона, Проць Наталка, Проць Павлина, Жох Дмитро з жінкою. Тістик Ніна попала до господаря. Списки складені Федько М.М. під час підготовки документів для допомоги. Вийшла заміж і залишилася в Німеччині.

В 1942 році восени селяни почули, що на Волині виникла партизанська армія. Її очолили вихідці із Західної Волині. Новина прокотилася селами та містами Галичини. Починають створюватися українські партизанські загони. Дьогтем до цього послужили події, що в 1941 році відбулися у Львові. Ярослав Стецько, Степан Бандера, його брат Михайло були арештовані. В 1942 році німецький офіцер кинув Бандеру Михайла З конспекту курсів вчителів історії. в котлован свіжогашеного вапна де той і загинув. Обіцянки німців кінчалися тими словами, що при розстрілах казали: "Ви землю хотіли, я землю вам дав, а волю на небі знайдете." Пісня, що співали в Східній Україні.

В 1943 році на Поморянське гестапо напали партизани УПА. В цій акції брав участь житель села Грендиш Степан Дмитрович. З розповіді сестри Ірини. Бій з німецькими гестапівцями закінчився невдало. Під час операції Грендиш Степан пропав безвісті.

Події на фронтах вплинули на німецьких урядовців. Армія фюрера голодувала. Лише тепер, німецькі історики ,почали в працях використовувати листи німецьких солдатів до батьків про випадки смертей з голоду, замерзання на морозах, висипного та черевного тифу та інших хвороб. З 1943 року почався відступ німців і наступ радянських військ. Великі битви виснажили німецьку армію і їх союзників.

Невдачі та поразки німецьких військ в боях 1944 року, їх відступ з регіонів східної України вплинули на хід подій. Багато хто сподівався, що більшовицькі війська не вступлять до Західної України, що спільними зусиллями з німцями вдасться здобути волю для України. Німцям також була потрібна допомога, тому вони погодились на створення ураїнського дивізії СС "Галичина". Німецькі офіцери прибули в село і почали формувати роти для майбутньої дивізії. З села, у цю роту, пішли Мерза Ілько, Гицькайло Василь, Галайко Петро. В селі було також декілька десятків хлопців з навколишніх сіл.

З березня 1944 року почалися бої на Тернопільщині.

В селі формували загін дивізії СС "Галичина". Наші жінки прийшли шукати своїх чоловіків. Моя жінка підійшла до німецького офіцера і почала просити, щоб на пару годин відпустив нас трьох хоч попрощатися з родиною. Офіцер володів польською мовою. Жінка принесла сиру, сметани та горілки, що збереглася, яку я купив і заховав. Офіцер вгостив горілкою своїх людей по чину і на ніч відпустив нас. Коли стемніло ми втекли в ліс. Ранком німці шукали нас, але в хатах нікого не було. Появилися два літаки росіян і німець повів колону на Перемишляни. Так Мерза Ілько, Галайко Петро і я залишилися живими. Переховувалися, а потім почали господарювати." Розповідь записана Федьком М.М. на спогади Гицькайла В. у 1982 році.

У липні 1944 року військами першого Українського фронту 38 армією, командуючий Москаленко, 241 дивізією 20 липня зайняв Чемеринці. 21 липня 1944 року в селі Кузбаниця відбувся бій. Учасник бою, начальник розвідки, Шмонов в 1984 році писав у листі до школи, що він особисто брав участь у бою, в якому загинуло 25 німців і був взятий в полон німецький полковник, нагороджений лицарським хрестом. З листа відомо, що полковника, за бої під Тернополем ,було підвищено в генерали, але погонів генеральських не встиг почепити. Шмонов В.І. останні роки життя провів у Пушкіно. Німцями в селі були вбиті Мухін з Воронежа, Макогончук Микола з Кам'янець-Подільського. Янчук з Хмельницька вбив німця, а німець вбив його, або померли від смертельних ран. Розповідь очевидців.

З осені 1943 року в лісах нашого регіону діяли загони УПА, радянська партизанка, шукаївці, наумовці. Їх загони активно діяли в Радехівському, Бродівському, Сокільському, Золочівському районах. Сутички між німцями і армією УПА, шукаївцями і наумовцями перетворювалися на великі бої і мали великі втрати, як німці так і партизанські сили. Бої в Новояричеві, Уневі показали на що здатні воїни УПА. В Ужгородському університеті працював викладач, який був в підрозділі наумовців. В ресторані «Верховина» я сів на вільне місце за столом, де сиділи три мужчини. Вони ділилися спогадами про війну. З розмови я зрозумів, що рейд підрозділу йшов з Глинян на Дунаїв-Бережани. Я мовчки слухав, але коли він назвав село Чемеринці, я признався йому, що я директор школи з Чемеринець. У відповідь я почув: "Це бандитське село. Нас там обстріляли бандерівці на горбі проти церкви, а зліва на горбі був костел". Запис зроблено Федько М.М. Це ліс в урочищі Юрки, визначив я точно.

Під час відступу німців над урочищем на Лисій горі німці розмістили зенітну гармату, якою були збиті два літаки: Ил-2 і Лаг-5, пілотовані Олійником П.Г. та Траторовим. Олійник П.Г. на парашуті вискочив з палаючого літака Лаг-5, втік в ліс і був вбитий українськими партизанами. Траторов застрелився сам, а його товариша вбив німець. Льотчики належали до 40 полку 8 дивізії другої авіаармії, якою керував Красовський.

На роздоріжжі біля сільської ради були вбиті три червоноармійці, але документи їх забрали німці. Це були солдати з розвідки Шмонова (обіцяв вислати в шкільний музей їх прізвища, але не зробив цього).

Танковим корпусом командував Д.Лялюшенко.

23 липня 1944 року більшовиками під час облави на Гуральні був вбитий Штангрет Іван - секретар сільської управи, що працював при німцях. Голову сільської ради Кулебу Івана вивезли в Сибір. Повернувся з Сибіру, жив у родичів.Помер.

Загинув при невідомих обставинах перекладач Подоляк.

Фронт покотився своїми боями на Захід, а більшовицька влада почала укріплюватися в селі. Було обрано головою сільської ради Шеремету Василя, а секретарем Дацка Михайла, які склали списки всіх наявних чоловіків в селі. Пройшла мобілізація, і в скорому часі на фронти пішли Гнатяк Павло, Садовий Іван Миколайович, Мартиняк Ярослав, Мартиняк Степан, Новосад Микола, Шеремета Василь, Кіндрат Ілько, Бойчук Петро, Проць Павло, Вербіцький Антон, Стецько Ілярій, Чепіжак Володимир, Курек Йосиф, Кулеба Федір, Мичка Дмитро, Мичка Іван, Левицький Томко, Щільник Василь та багато інших.

В боях загинули Шеремета Василь Дмитрович, Кіндрат Ілько, Бойчук Петро, Проць Павло, Чепіжак Володимир, Курек Йосиф, Кулеба Федір. З спогадів про одержання посмертних карток рідними. Пораненими, після лікування, повернулися Щільник Василь, поранений у руку - Мартиняк Василь, поранений у ногу - Вербіцький Антон,двічі поранений -Садовий Іван, Мичка Іван, Гнатяк Павло та інші. Війна - кузня смертей, терниста дорога людської долі. Роса Петро вже в 1941 році брав участь в боях від Великих Лук до степів Поволжя в саперних військах. "На мою долю випало будувати мости через малі і великі річки. Мости будували з дерева, збиваючи дерев'яні колоди кустарними цвяхами. Міст будувати - складна робота. Спочатку ставили, вкопуючи в дно річки, колоди, часто по вуха у воді. На колоди робили укріплення, щоб накласти дерев'яне полотно мосту. Робота не припинялася при обстрілі нас німецькими літаками-винищу-вачами. Побудуємо міст, прилітає бомбовоз, скидає бомбу і наша робота пішла в ніщо. Зимою при великих морозах, в замерзлій воді, роботу не припиняли. Часто думаю, о Боже, а як я вижив. Хотів захворіти - хвороба не брала". Розповіді ветеранів записані Федько М.М.

Гнатяк Павло Михайлович, що воював на Четвертому Українському фронті, розповідав: "В перший бій ми вступили в місті Сяноку. Бій був для нас необстріляних хлопців чимось страшним. Кожен молився, щоб вижити. За Сяноком ми вирушили в атаку проти німців, які окопалися в лісі. На моїх очах загинув Мартиняк Ярослав, якого я любив і дружив з ним Накинувши на очі свою хустинку - допоміг похоронити його в окопі викопаному загиблим від сліпої кулі». Розповіді ветеранів записані Федько М.М.

Новосад Микола воював в армії Першого Білоруського фронту. Його дивізія брала участь в боях за Кенігсберг (Калінінград). "Я часто думав, чого люди бояться пекла. Війна гірше надуманого пекла. В Кенігсбергу були такі укріплення, що я дивувався, як такі бастіони можна розбити". Розповіді ветеранів записані Федько М.М.

Стецько Ілярій служив у військах, які брали участь в боях з німецькою армією в районі повноводної річки Шпрее. Ось що розповідає він про цю операцію: "Німці зайняли позиції на протилежному нам березі, добре укріпили їх. Командування нашого батальйону дало завдання вибити німців із зайнятих позицій. Розвідка донесла, що річку в брід не можна пройти. Потрібні човни. Атакувати німецькі позиції було призначено на ніч. Привезли фанерні човни. Командування, поспішаючи, в темноті посадило нас на човни. Я був кулеметником. Сів на човна, і разом з кількома бійцями попливли. З німецької сторони почалась артилерійська атака. Сотні снарядів розривалися смертоносними осколками, наносячи нам втрати. Помалу ми добралися до протилежного нам берега. Щоб до нього дійти треба було вискочити з човна. Я це зробив, але від вибуху снаряду човен розколовся і мій кулемет пішов на дно. Я вийшов на берег, ліг в кущі. Притаївся. Навколо справжнє пекло. Тріщать кулемети, розриваються снаряди, а я, втративши надію на життя, здригаючись кожну секунду, чекав смерті. На березі було чітко чути розмову, вигуки команд німецьких солдатів. Не пам'ятаю, скільки я пролежав на землі. Здавалося, вічність. Через деякий час почалася артилерійська атака з нашої сторони. Навколо мене пекло. Благаю Бога допомогти мені вижити, не загинути. Припинили бити по позиції гармати. Лежу і прислухаюся, що робиться на річці. Вгорі над берегом не втихають голоси німців. Тріскання кулеметів заглушує все. Раптом чую плюскіт весел по воді. Ось мить і наші біля мене. На моє щастя приплив командир. Я сказав йому, що не знаю куди поділися мої товариші і човен з кулеметом. На це командир каже: "Нічого, зброю підбереш у вбитих товаришів і давай чекати підкріплення." Солдати прибували одні за одними. Знов почався артналіт і ми ринули в атаку на позиції німців. Коли згадаю цю страшну ніч, у мене мурашки повзуть по спині. Часто думаю, що робить поспішність. Скільки моїх друзів лишилося навіки в злощасній річці Шпрее". Розповідь записана Федько М.М. в 1989 році.

Воюючи в районі Кенігсберга (Калінінграда), Микола Новосад згадував: "Тут німці зробили такі військові укріплення, що на перший погляд їх ніякою силою не можна було взяти. Але чого не візьме людська сила! Одні будували укріплення, а ми з великими жертвами оволоділи ними."

Багато цікавих розповідей можна було почути від тих, які в імперських інтересах "отця народів" йшли на вірну смерть, не шкодуючи свого здоров'я і життя. Війна закінчилася перемогою тоталітарного сталінського режиму. Закінчення її чекали всі, одні з сльозами за загиблими, інші з радістю за тих, хто вернувся живим. Потім поет напише:

Давно відгриміли гармати,

Давно закінчилась війна,

Не спить лише змучена мати,

Синочка з війни вигляда.

Правду кажучи, не вірили матері, що їх сини лежать в могилах на полях Росії, Прибалтики, Чехії, Словакії, Польщі, Німеччини. Роки лікували рани скалічених материнських сердець. Вичікуючи, вони кликали синочків вернутися додому, але "синочка нема".

Про війну напишуть багато романів, оповідань, монографій, спогадів. Вірші написали поети, композитори склали музику на слова, вийшли гарні, задумливі пісні, що передають з покоління в покоління пекло такої страшної, небаченої в історії війни. Людськими сльозами прокляті ті, хто її розв'язав, а пам'ять про них буде стерта з лиця землі.

Розділ ІХ.

В НЕРІВНИХ БОЯХ

« Слава Борцям зa

Волю України,Господь

знає їхні Імена.»

Створення Української Повстанської Армії відіграло велику роль в розвитку України Ще до 1942 року, в окремих районах,створювалися загони визвольних змагань. На Волині такі загони очолював Боринець. Тут же виникло "Лозове козацтво". На Сколівщині вже в 1942 році діяли українські партизани проти німців, про що підтверджують жертви німецьких облав. Вигідні умови для боротьби з німцями мала таж Волинь: край лісів, боліт, озер та хуторів. Тому в даній місцевості поблизу доріг, які вели на схід, по яких щоденно рухалися автомашини, на залізничних магістралях вагони з бойовою технікою, мали вигідні умови для організацій диверсійних акцій проти підрозділів німецької армії. Коли німці зазнали поразки під Сталінградом, на Західноукраїнські землі хлинули сили більшовицької партизанки. Це відомі похіди С.Ковпака, Наумова, Бегми, Шунаєва та ін.

Українські партизани на Волині 14 жовтня 1942 року проголосили себе Українською Повстанською Армією. Тут були не лише вихідці з Волині. В боях проти німців на Волині брали участь наші земляки Івахів Василь з Подусова, Ільницький Михайло з Турківщини. Також були хлопці з Бродівського, Новояворівського районів.

Фронт котився на захід. В 1943 році на Волині силами УПА важко поранено командуючого першим Українським фронтом генерала армії Ватутіна. Гинули і німецькі високі чини та солдати.

Активізувалось створення загонів УПА. На початку 1944 року в ліси Волині, Галичини, Буковини пішли сотні тисяч юнаків, яким загрожувало бути вивезеними на примусові роботи в Німеччину - остарбайтери.

Бої під Новояричевим, в 1944 році в Уневі, в Сколе і інших місцях - яскраві приклади активної діяльності УПА. Після Тернопільської операції, яка майже три місяці стримувала наступ червоноармійців, яку Гітлер назвав "малими воротами до Берліну", вище командування УПА зібрало нараду на Сколівщині, де за вказівкою центру було вирішено розділити сили на дві частини. Перша мала завдання. при наступі на Прикарпаття. піти за лінію Керзона, а друга частина -розформовувалася на загони самооборони та сотню»сіроманців». Загони самообо-рони створювалися з молоді кожного села, а «сіроманці» мали завдання йти на схід для організації диверсійних акцій на залізничних та автомагістралях проти більшовицьких сил. Загін самооборони існував і в Чемеринцях. Сотник Курило Роман, станичний Шеремета Михайло під керівництвом надрайонного проводу брали участь в усіх акціях, що мали місце в наших регіонах З загону Курило Р., Грендиш Степан пропав безвісти в час нападу на гестапо в Поморянах. Роса Ярослав брав участь в бою в районах Станіславщини.

В основному, при наступі радянських військ, на залишених німецьким тиловим силам землях загони УПА здійснювали акції проти колишніх членів КПЗУ та тих, що вислуговувався при німцях, що багато нашкодило національному відродженню, зокрема поліцейських та перекладачів.

В серпні 1944 року в селі Гусиному, що на Турківщині, було вбито Різака - перекладача, та 14 колишніх активних членів КПЗУ. В цій акції брали участь повстанці сотні Ворона.

20 липня 1944 року війська Першого Українського фронту вступили в село. Весь загін Курило Романа пішов в ліси. При загарбанні Західної України радянськими військами повстанці почали боротьбу з силами більшовизму. Вони організувували напади на міліцейські підрозділи, окремі частини підрозділів внутрішніх військ та органів НКВС. Так, загін УПА напав на гарнізон, що знаходився в приміщенні теперішньої шкільної їдальні, роззброїв його. Було спалено молотарку.

Захопивши село, чиновники скороспечених районних організацій почали створювати місцеве самоврядування. На зборах новоствореної сільської Ради було обрано головою Шеремету Василя, секретарем - Дацка Михайла. В умовах більшовицького режиму голові сільської Ради було важко працювати. З перших днів доводилося відправляти мешканців села на фронт у діючу армію, залучати молодь до відправки в фабрично-заводські училища, збирати податки, виконувати плани по здачі зерна, м'яса, молока, яєць, шкіри, вовни - як обов'язкові поставки. Щоденно в селі стояли невеликі підрозділи внутрішніх військ, приїздили в справах працівники НКВС. В селі були їх агенти, які нашіптували, хто чим дихає. Знали вони і про партизанів.

Фронт покотився в Карпати, а тут почалися облави проти загонів УПА. Серед загонів УПА також не існувало монолітної єдності, були старі кривди, народжувалися нові. В цих умовах НКВС засилає в партизанські осередки колишніх наумівців, які були навчені в Ленінградській школі навиків ведення підпільної війни. Наумівці часто переодягалися в одяг партизанів і робили пограбування селян, щоб викликати зневагу до повстанців.

По-друге, давали себе знати мародери. В наших регіонах діяли загони польської партизанки, яка сподівалася відновити панування Польщі на цих землях. Загони польської партизанки складалися з колишніх мазурів, а також поляків-старожилів.

Між загоном УПА і польською партизанкою існували старі образи. «Ніхто не був забутий, ніщо не було забуто». Одні одним мстили, як могли. Одні знищили родину Мартиняка, інші спали хутір Голий Кінець і побили поляків. Черга прийшла на голову сільради, якого повісили біля церкви, а мертве тіло так закинули, що жінка і родина не змогли знайти тіло З розповіді Жоха Я.С..

Польським партизанам довелося воювати на дві сторони. В бою, в с.Смереківка, загинув наш односельчанин Адам Краєвський. Марія Лис згадує: "Перед вечором в селі Кузбаниця, де я жила в хаті під лісом, появилися більшовицькі солдати. Стало вечоріти. Ніч була темна. До нас в хату зайшли українські партизани. Я сказала, що в селі є військо радянське. Вони відповіли, що про це знають. Я нагодувала їх. Вони вийшли і забули біля стола карабін, який я винесла їм і віддала. За хатою я почула російську мову: "Сколько Вас?" Відповідь: "Понад 300". Бою не було. В хату зайшов Кулеба Василь і сказав, що їх великий загін йде на схід". Із спогадів Лис. М. Це були стрільці сотні «сіроманці», які дійшли під Зборів до села Конюхів і були розбиті силами НКВС.

З-під Конюхова Очкусь Максим, Поляк Ярослав, Кулеба Василь повернулися в село. Зайшли до Мерзи Ілька і заховалися в погріб. На Кучерівці були енкаведисти, які підійшли до погреба, що був закритий. Повернулися назад. "Мерза відкрив погріб, і ми втекли ровом у ліс" Спогади Поляка Я., а коли солдати прийшли вдруге, вони були вже в лісі.

З 1945 року майже щотижня силами внутрішніх військ здійснювалися облави. Сексоти місцевого походження, маючи тісні контакти з НКВС, висліджували шляхи воїнів УПА, їх боївки, доносили в НКВС, а ці в час облав організовували засади і вбивали повстанців. Так загинули на шляху з П'ятина Шеремета Михайло, ,Волошин Василь, на Ґуральні - Штангерт Іван. Провокаторами були місцеві жителі, а також наумівці. Наумов ,після війни ,був начальником Дрогобицької обласної тюрми. Політичні в'язні Булеца Михайло та Федько Василь розповідали, що цей катюга годував тюремників людським м'ясом.

Всі добре розуміли, що партизанам потрібна їжа.. Тому час від часу в когось було забрано порося, бичка чи інше. Настав сприятливий час для “бурхлтвої” діяльності мародерів Це приводило до обурення виснаженних війною селян. Тому повної підтримки повстанці не мали. Сіялася ворожнеча, яка проявилась у протиборстві.

Повстанці були озброєні дуже погано. Якщо в 1944-1946 роках знаходили німецькі та радянські боєприпаси, переховані з часу війни, то у 1946-1950 роках їм потрібно було здобувати зброю в боях.

У 1974 році ,під час будівництва дороги до Смереківки, бульдозерист викопав 45 боєголовок мінометних зарядів, а на Голому Кінці, у Вільшаниках, на Кутерногах - понад 50 різнокаліберних гарматних снарядів. Як німці, так і більшовицькі війська , закопували при відступах запаси зброї і використати їх можна було будь-кому. В той час, коли на фронтах війни йшли важкі бої, на загарбаних землях більшовики створювали підрозділи внутрішніх військ та загони “істребків”. За рішенням обкомів партії були створені винищувальні загони в усіх селах Прикарпаття. Львівщина в роки війни (1941-1950 рр.). Такий загін був створений в Чемеринцях. В його склад в різні роки 40-х входили Роса Василь Ст., Роса Степан Михайлович, Цимбала Лука, Мартиняк Ярослав, Боршовський Василь, Пет-рик Федір, Очкусь Петро, Мичка Микола, Шеремета Дмитро (список вбитих істребків додається). Винищувальні загони залучалися до спільних облав з внутрішніми військами, командири яких посилали інколи їх на вірну смерть.

Партизани для конспірації називали себе за псевдонімами. Сотник Роман Курило -"Степ", станичний Шеремета Михайло - "Скромний", Волошин Василь - "Патрон", "Пуля".

Службу безпеки очолював Герасим Петро. Документацію вів Юстин, якого вбито у Вишнівчику. Сумка з документами попала до рук Олійника. Цікавим є те, проти УПА в підрозділах внутрішніх військ були українці з Вінницької, Хмельницької, Черкаської, Київської і інших областей, а також народності Середньої Азії та Закавказзя. Із спогадів сотника Ворона відомо, що офіцери внутрішніх військ вели переговори і часто заявляли: "Уберите этого, он вам и нам мешает". Часто одна і друга сторони вели розправу з невинними людьми. Тому поміщаю списки загиблих з обидвох сторін:

1. Бевх Розалія Михайлівна (1911-1945).

2. Бевх Василь Миколайович (1906-1946), десятник.

3. Шеремета Василь Дмитрович (1906-1946), голова сільради.

4. Шеремета Петро Васильович (1921-1946), секретар комсомольської організації.

5. Винярський Володимир Франкович (1905-1946), істребок.

6. Роса Василь Степанович (1931-1947), комсомолець.

7. Роса Степан Миколайович (1902-1947), істребок.

8. Цимбала Лука Дмитрович,істребок.

9. Мартиняк Ярослав Петрович (1927-1947), комсомолець.

10. Демит Олена Іванівна (1931-1950), колгоспниця.

11. Боршовський Василь Степанович (1921-1947), істребок.

12. Лукашевич Лікерія Павлівна (1922-1947), громадянка села.

13. Лукашевич Розалія Петрівна (1931-1947), громадянка села.

14. Винярський Іван Франкович (1911-1948), десятник.

15. Росіцький Стах Карлович (1909-1948), громадянин села.

16. Мичка Іван Степанович (1902-1948), молочар.

17. Гак Іван Степанович (1905-1947), поляк.

18. Сипко Франко (1905-1947).

19. Сипко Іван (1914-1947).

20. Стаховський Стах (1909-1947), за Кіндрата Юрка, вбитого в 1920 р.

21. Кіндрат Мирон Іванович (1908-1947).

22. Кіндрат Варвара Іванівна (1922-1948).

23. Курило Федір Степанович (1909-1948).

24. Іванчишин Стах Васильович ( - 1947), фінагент. Газета "Перемога", 1974 р.

25. Кулеба С.Д. - селянин.

26. Кулеба С.П. - селянин.

27. Кулеба Текля - селянка

28. Сипко Стах - ( - 1945) поляк

29. Сипко Михайло - ( - 1945) поляк

30. Сипко Катерина - ( - 1945) полька

31. Сипко Розалія -( - 1945) полька

Загони УПА керувалися центром, що розміщався в Мюнхені. На територію Західної України з Мюнхена посилалися кур'єри. Так Михайло Р. згадував, що він особисто був у селі Романові з дорученням до Кубійовича. Записав Федько М.М. в 1984 р. в Карпатах, прізвище називати заборонив.

На місцях зв'язковими були місцеві жителі. Герасим Текля з Юрків була зв'язковою. В 1984 році Лис Богдан розповів, що біля хати Ровецького є закопані фотографії і документація загону. Ми з Богданом Лисом розмовляли з сином Ровецького. Нічого від нього не довідалися.

Під час облав 1945-1950 років загинуло багато наших односельчан. В бою з внутрішніми військами в Конюхові загинув Курило Степан Йосипович (1925-1945), в унівському бою - Корнат Зиновій Миколайович, Роса Ярослав Степанович, в бою біля Прибині - Очкусь Роман Миколайович.

Волошин Василь, , Шеремета Михайло Іванович вбиті 4.11.1946 р. при виході з П'ятинського лісу засадою чекістів. Гужельник Петро Іванович, Гужельник Ярослав, Мерза Федір Андрійович, Кулеба Ілько Степанович, Кулеба Ганна, Гарасим Стефанія, Кіндрат Мирон Степанович, Проць Катерина Степанівна, Волошин Степан Дмитрович, Волошин Степанія Петрівна, Курило Роман Миколайович (сотник) вбиті під час облави в Плинниківському лісі в 1947 році. Список складений Федько М.М. під час збору матеріалів до "Книги пам'яті".

Зі спогадів односельчан відомо, що до цієї операції НКВС готувалося старанно. Не обійшлося без провокатора, який добре знав, де є партизани.

Військові рухалися з напрямку Перемишлян, Вишнівчика, Гуральні. Односельці хотіли повістити про велику облаву. Почалася перестрілка. Оточені партизани стікали кров'ю. З бою вціліли Поляк Ярослав, Кулеба Роман, Матяк, які чудом спаслися. Решта - 21 чоловік - на полі бою загинули. Тіла їх пізніше перевезені до братської могили, а в 2002 році на 50-ту річницю УПА на їх могилі поставлено пам'ятник з Матір'ю Божою Покровою. Увіковічив їх пам'ять родич Курило Романа, директор Львівського ринку “Південний” Писарчук Петро Іванович.

В лісі в нашому регіоні лишилися одиниці: Гарасим Петро, Поляк Ярослав. Кулебу Романа піймали в Плинникові, Поляка Ярослава - в Дунаєві. Піймали Очкуся Максима. Були заарештовані Кіндрат Текля та Проць і вивезені на Сибір в спецтабори.

Про те, як допитували їх в Золочеві розповідала Кіндрат Текля: "Привезли мене напівживу в Золочів. Загнали до камери. Втома валила мене з ніг. Проте, спати не пощастило. Відкрилися залізні двері, і на порозі камери я побачила військового, який назвав моє прізвище і сказав: "На допрос!" Завели мене в кімнату два солдати. За столом сидів премодний мужчина: "Ну что, бандеровская сучка, попалась". Він встав з-за стола, солдати скерували автомати на мене, підійшов, взяв мене за підборіддя і голосно крикнув: "Где бандеры? Сучка, ты должна сказать все, что знаешь". Кричав, гримав кулаком об стіл. Я мовчала. Він наказав вивести мене в камеру. Так до ранку мене викликав щогодини. Ранком мене викликали, і я побачила вже іншого кагебіста. Той улесливими словами, називаючи мене голубкою, старався добитися зізнань. Потім прийшов мій перший кат. Він взяв мою руку, пальці заклав у двері і з звірячим криком горлав: "Говори, бандеровка!" Потім почали колоти голкою в пальці, пхати її під нігті. Здоровило мене вдарив так, що я впала. Тортури, знущання, змусили мене сказати, що всі ті, хто був у бандерах, вбиті вами.

Кінчилися допити, і мені присудили 25 років з вивезенням на Сибір. Погано одягнених, виснажених допитами і судом, в товарних вагонах нас завезли в табори. Жили ми в бараках. Нас їли воші. Морили нас голодом. В таборі був суворий режим. Табір був огороджений високою з колючим дротом огорожею. На вишках стояли постові, озброєні ручними кулеметами. Вночі табори освічувалися прожекторами. В таборі існували заборонені місця, де не можна було з'являтися. В любий момент постовий міг застрелити. В бараках було холодно. Дуже погано до нас відносилася обслуга табору. Ранком і ввечері існували постійні переклички. Спали на нарах на матрацах з очерету. Їжу давали нам дуже погану. Рідку баланду з каші на олії, рибу смажену з кашею, часто притухлу. В'язні табору жалілись на дизентерія, однак лікарська обслуга дивилась на нас, як на приречених. Спогади Кіндрат записав Федько М.М.

А життя в селі продовжувало вирувати своїм повсякденням. В 1948 році в селі почав часто гостювати Бастонов Азрет-молодший, лейтенант міліції, кабардино-балкарець. Жителі цього краю відзначаються сміливістю та гарячим темпераментом. Одного разу він появився в селі. Звичайно, сексоти донесли йому, що на хуторі Кутерноги в хаті є партизан Матяк. Бастонов взяв коня Тістика Теодозії і поїхав на Кутерноги верхом. Його помітили.Матяка попередили. Тікати перед вершником і автоматом складно. Бастонов поранив Матяка. В карабіні Матяка був лише один патрон. Добре володіючи зброєю Матяк вистрелив з карабіна і смертельно поранив Бастонова. Через декілька хвилин Бастонов помер. Розповіді старожилів. Матяку була зроблена перев'язка. Ще кілька місяців він партизанив і був вбитий в Дунаєві. В 1984 році в село приїздила донька Азрета Бастонова. Вона з мамою і чоловіком жили і працювали у Львові. Жили на вулиці Богдана Хмельницького навпроти ринку. Дочка розповіла, що у Львові жив брат Азрета. Довідавшись про смерть брата, вирішив за звичаєм кавказьким помститися. Поїхав він на Перемишлянщину. Бродив по лісах і загинув тут - пропав безвісті. Розповідь доньки Бастонова. Ця молода темпераментна жіночка сподівалась також знайти вбивців бать-ка, але дарма.

В період боротьби між силами УПА та енкаведистами було багато різних авантюристичних акцій, на одній з яких варто зупинитись. До цього кличуть ці жертви, які сталися в історії села і сіл сусідніх. В золочівському НКВС служив Телепов. Це людина, яка прагнула здобути для себе похвалу начальства і просунути себе по драбині кар'єризму. Появившись у селі він старанно придивлявся до людей, старанно вибирав жертви для росту своєї кар'єри. Арештувавши близь-ко 10 чоловік, посадив їх на підводи і завіз в Поморяни. Серед арештованих з Чемеринець були Шеремета Текля, Гарасим Дмитро та інші жителі села. З села Гологори та Вишнівчика були також арештовані. Телепов у супроводі міліціонерів віз з Поморян арештованих до золочівської тюрми. Арештовані доїхали до Богутинської гори. В лісі хтось вистрелив. Телепов взяв автомата і розстріляв арештантів. Шеремета Текля робила спробу втекти, але він догнав її і застрілив.

В доповідній записці він написав, що в лісі скрилися бандери і хотіли відібрати від нього арештантів, що він при спробі втекти розстріляв "посібників бандерівського кубла". За такий вчинок його повинні були покарати. Та де там. Він спокійно служив радянській владі, росла його кар'єра. В чині майора вийшов на пенсію. Дали квартиру, і катові невинних жертв прийшло на думку написати листа в школу, вислати фотографію з проханням помістити листа і фотографію борця проти українських буржуазних націоналістів.

Село важко пережило трагедію Богутинської гори, але в пам'яті зберігся цей день, як гіркий біль за загиблими.

На цьому боротьба не закінчилася. Багато родин було вивезено на Сибір, як бандпосібників, але жителі села пам'ятають їх, а про тих, хто померли в снігах Сибіру, гаряче згадують і шанують їх незабуті імена.

Славні подвиги Української Повстанчої Армії не закінчилися. З силами внутрішніх військ НКВС в лісах, селах Прикарпаття йшли великі бої. На території Сколівщини була своя маленька республіка. Бої в містечку Славську, в селах Хітарі, Богноватому, В. Гусиному, Кривці, на карпатських перевалах увійшли в історію як славні сторінки боротьби за Вільну Україну. Радянська влада, очолена кровожерливим "батьком народів" наш народ на рідній землі називала бандитами, видавала накази про те, що хто прийде з повинною, "гуманна" влада подарує їм життя. Багато учасників визвольної боротьби пішли на приманку. Окремі сотники (Старий, Ворон, Зір) не тільки здалися самі органам НКВС, але й здали сотні. У нашому селі з повинною зголосилися Курило Петро Дмитрович, Гарасим Петро та інші. Курило Петро працював головою колгоспу. "Ворон" довгий час працював на різних посадах, тривалий час був головою колгоспу. Про нього, як про керівника, писала Ірина Вільде, як про вірну радянській владі людину. В 1952-1953 роках в Прикарпатті з українською армією війська і органи НКВС боротьбу закінчили. Гонта, Хребтак і інші здалися в 1953 році.Неодноразово відповідальні працівники НКВС попереджували повстанців про облави. Це були вихідці з Великої України.Після викриття цих фактів спецслужбами багато з них були осудженні(один з них - Калиниченко).

Закінчилися нерівні бої. В лісах, на полях стоять одинокі могили. А скільки могил є невідомими? А скільки загинуло повстанців за лінією Керзона? Називають 70-80 тисяч. Польські сили армії крайової спільно з військами "непобедимой" фізично знищили десятки тисяч людей . Ними заповнювали рублені криниці, розстрілювали без суду на місці. Тому прийдешні покоління повинні знати, що в його народу є козацька кров, що віками його народ не стояв на колінах, а боровся

:

"За Україну, за матір рідну,

За честь і славу, за народ.

Дорогий юначе! Вивчай історію твоєї рідної землі, яка полита кров'ю тих, які хотіли, щоб була Українська незалежна держава. Оцінюючи події, що відбувалися в 1942-1950 роках, потрібно відзначити, що виникнення і діяльність Української Повстанської Армії диктувалися історичними умовами, що складалися в переддень далекого минулого. Прагнення мати свою соборну, незалежну державу в серцях і помислах несли всі свідомі українці. Одні вважали, що німці дадуть волю українському народові, але глибоко помилилися. Це породило думку про створення сили, яка б зброєю здобула державність.

Цією силою була УПА. Але щоб протистояти проти фашизму, а потім більшовицького режиму, вона не мала сили. Погано озброєні, розрізнені загони самооборони в боях за незалежність зіткнулися з чисельними силами, добре забезпеченими політично і матеріально. До зубів озброєні фашисти автоматичною зброєю, танками, гарматами, літаками в боях зустрічали юнаків, ненавчених вести бої, погано озброєних. Таке становище в боях з більшовицькими головорізами склалося в 1945-1952 роках. Учасники боїв згадують, що героїзм проявляли великий, вмирали героїчно зі словами "Слава Україні". Часто в бою не було чим стріляти. На сотню припадало 3-4 ручні кулемети російського, німецького виробництв. Карабіни німецького, угорського, російського виробництв, а трофейні боєприпаси щоденно зменшувалися. Були надії на підтримку ззовні, але жодна держава її не надавала. Історя не знає прикладу рівного УПА.Армія - яка не опиралася на фундамент своєї держави і не маючи підтримки ззовні - воювала проти армій Німечини,Росії.Польші.а в Закарпатті проти Румунії,Угорщини,Чехословачини.. Вона стримувала вкорінення більшовицького режиму, будівництво колгоспів, встановлення комуністичних порядків.УПА вела велику роботу за самостійну Україну, але в нерівних битвах з силами тоталітарного режиму була знищена. Сотні тисяч її учасників гноїлися в тюрмах, а ті, що залишилися живими, несли правду про подвиги наступним поколінням про те, що справа їх не вмерла, що вона жива, росте,глибоко розпускає своє коріння в серцях патріотів-українців.

Розділ Х.

В "СОЮЗІ НЕПОРУШНІМ" 46 РОКІВ

Війна закінчилася. На фронтах загинули Шеремета Василь Дмитрович (1906-1945), Кіндрат Ілько Степанович (1904-1944), Бойчук Петро Степанович (1909-1945), Проць Павло Петрович (1907-1944), Чепіжак Володимир Степанович (вбитий в бою у Східній Прусії), Курок Йосиф (1906-1945), Кулеба Федір Петрович (1908-1948), Мичка Дмитро Миколайович (1904-1944), Проць Григорій (1907-1944), Мартиняк Зиновій Петрович (1921-1944), вбитий під містечком Сянок, та інші. Пораненими з фронтів повернулись Роса Петро, Щільник Василь, Вербіцький Антон, Жох Степан, Мичка Іван, Новосад Микола, Тістик Дозик, Мартиняк Степан, Стецько Ілярій, Сипко Федір, Мерза Ілько, Гунц Антон, Садовий Іван, Яцишин Михайло, Сипко Петро, Гарасим Дмитро та інші. З Німеччини повернулись люди, що були вивезені на примусові роботи.

В селі радянською владою запроваджувались нові порядки. Проведені вибори до місцевих рад. Головою сільради обрано Шеремету Василя. В селі появився дільничний. За рішенням обкому партії на Львівщині були створені винищувальні загони (істребки). Щоденно в село навідувалося керівництво з райцентру Поморян. В село приїзжали працівники міліції, органів державної безпеки, уповноважені по заготівлі і обкладанню селян продовольчим та грошовим податками. Був запроваджений податок на нежонатих, який сплачували хлопці і дівчата, яким виповнилося 18 років. Вже восени 1944 року селян обклали обов'язковою здачею державі пшениці, ячменю, вівса, м'яса, молока, яєць, шкіри та шерсті (вовни овець).

Всі землі були переписані, і кожен селянин залежно від кількості поля був зобов'язаний здавати встановлений державою контигент. В село приїздили чиновники різних рангів і перевіряли виконання планів контигентів. Проте в східних областях Великої України багато хліба знищили німці, відступаючи. Запасів хліба не було, і на Західну Україну вже восени прийшло багато голодуючих. А в селах органами державної влади з комори селянина забирали все зерно. Люди ночами закопували в землю, ховали в гноєсховищах залишки зерна. В усіх селах Прикарпаття панувало правило: нездача і переховування зерна - державний злочин, а той, хто його переховує, - ворог народу, і йому місце в Сибірі. Щоденно з села на Поморяни їхали підводи з мішками зерна в супроводі військової охорони. Зерно звозили в місто Золочів і вантажили у вагони. Під час перевезення зерна конвой стежив, щоб перевізники не розкрадали. Конвоїр мав право розстрілювати саботажника на місці. Мали місце факти, коли при перевезенні хліба в Нестюківському лісі були перестрілки конвоїрів і воїнів УПА. Починаючи з 1946 року, районне начальство з Поморян щоденно приїздило і займалося примусовим вивезенням юнаків та дівчат в школи ФЗУ (фабрично-заводські училища). Хлопців переважно везли в райони Донбасу і Криворіжжя, де їх навчали на шахтарських курсах і слабонавченими, напівголодними заставляли працювати під землею в шахтах. Дівчат навчали штукатурно-мулярських робіт і використовували на будівництві житлових будинків. На перших порах дівчата жили в бараках.

Спільно з органами місцевої влади вивчалась органами НКВС кожна сім'я. За неблагодійними встановлювався таємний нагляд. До цього залучалися місцеві сексоти. НКВС з агентами-сексотами проводили роботу, вишукуючи, хто з селян має зв'язки з загонами оборони УПА. Були складені списки родин, чиї сини, батьки переховувались у лісах. Велику увагу звертали НКВС на хутори, які розміщені поблизу лісу. В цих місцях підготовлювали таємні схрони, з яких можна було слідкувати за діями повстанців. Зимою 1945-1946 років в село з облавами почали навідуватись внутрішні війська. Влітку 1946 року в Великій Україні почався голод. Тисячі людей нескінченними потоками пішли жебракувати по селах Прикарпаття. Двері хат не зачинялися. Голодні діти, бабусі, жінки, обдерті, сотнями з криком душі "дайте поїсти" йшли від хати до хати. Селяни чим могли помагали голодуючим. Варили гірчицю, лободу, кропиву. Люди рятували від голоду один одного чим могли.Так Брославський Трохим віддав голодуючим теля .Звичайно, не всі вижили. "В 1949 році я був студентом Стрийського педучилища. Студентка з Дашави розповіла мені про те, що німці, тікаючи, запалили Дашавські родовища газу. Внаслідок вибухів газу в повітря летіли камені, підземні родовища перетворювалися на циклічно вибухаючу горючу масу. Голодні, обдерті люди підходили до смертельного котловану і тут гинули."

Надія була на новий врожай, але засуха 1946 року негативно вплинула на врожаї. Врятувала картопля. Знову почалися масові заготівлі і вивезення "контигентів". Сотні солдатів, десятки чиновників нишпорили, щоб вилучити від селян продукти харчування. Вже в 1945-1946 роках була запроваджена внутрішня державна обов'язкова позика. Районні фінансові відділи в кожному селі мали своїх фінагентів, які збирали надану позику, видаючи селянам за сплачення податків квитанції, а за позику - облігації. Фінагентом в селі був Поляк Ярослав. В його обов'язки входили вищевказані державні справи.

В селі була створена крамниця, в яку почали завозити сіль, рибні консерви з військових складів, кінські цвяхи, підкови, хомути, шлеї. В 1947 році появляється штапель, рушникове полотно, бавовняні тканини, кирзові черевики, чоботи, рідко - фуфайки, ватні штани. В основному селяни ходили в полотняних сорочках і штанах з домотканого полотна. На ярмарках від військових купували верхній одяг, ношені фуфайки, шинелі, гімнастерки, штани. В містах можна було виміняти за хліб або купити за гроші американські та англійські шкіряні черевики, траплялися на ярмарках взуття та трофейний одяг (німецькі черевики, офіцерські чоботи, одяг, пошитий з угорських та німецьких шинелей). Жінки, чоловіки яких загинули на війні, одержували гуманітарну допомогу з США, країн Латинської Америки, Канади. Моя сусідка одержала велике сомбреро. Діти жалілися, чому той американець не зробив його більшим, щоб захиститися від дощу.

Події, що відбувалися на території села, щоденно давали про себе знати. З села на Сибір були вивезені декілька родин. Появились перші жертви сталінського терору. Місцева влада поступово почала з органами Поморянського району готуватися до масового залучення селян до колгоспного об'єднання. Йшла кропітка підготовча робота. З села в село передавалися чутки про створення колгоспів у Бродівському, Золочівському, Буському, Рогатинському, Бережанському районах. В селі змінювалися голови сільських рад, як козирі в картах. Підшуковувалися районними органами довірливі особи, які були надійною опорою на місцях. Відомо, що НКВС постійно працювало з населенням, щоб вислідити їх зв'язки з оунівським підпіллям. Було створено густу сітку місцевого сексотського інформаційного кубла, до якого входили місцеві прихильники нової влади. В цей час починаються масові облави, в яких брали участь місцеві винищувальні загони "істребків". Раніше вже згадувалось про те, що велика частина підпілля перейшла на територію Польщі, Чехословакії, Німеччини. Щоб покінчити з оунівським підпіллям за лінією Керзона, було мобілізовано великі сили внутрішніх військ та Польська Армія Крайова, яка підпорядковувалась урядові Миколайчука, що був сформований в Англії. Не стояла осторонь і Армія Людова, яка підпорядковувалась польському урядові. Ці сили були кинуті на здійснення операції "Вісла". Почалися масові облави, які кінчалися кровопролитними боями.

Почалася масова репатріація польського населення з Прикарпаття в райони, що до війни були зайняті німцями. З Краківського, Жешівського воєводств, із Засяння почали прибувати переселенці. В 1945 році в село прибули родини Бриня Андрія, Бриня Івана з батьком Григорієм, Писарчук Петро з сином Іваном, Лепака Федора, Писарчука Степана, Пецеляка, родина Круп'яків із Засяння та інші родини етнічних лемків. При створенні Яворівського полігону в село прибули родини Кушнір та Бас Григорія.

Прибувши в село, змучені дорогою родини почали шукати притулок в місцевих селян. Люди відгукнулися з допомогою новоприбулим. Через деякий час почали будувати хати, господарські будівлі, завели худобу, тяглову силу і увійшли в ритм сільського життя. Писарчук Петро виростив дітей, дочекався онуків. Помер у сім'ї його замінив Іван, син його, що виростив Петра Писарчука - депутата Верховної Ради 3-ох скликань.

Бриня Іван оженився на вчительці з Бродівщини Савич Любі Петрівні.

Лепак Федір приїхав з Горліц, виростив дітей. Працював техпрацівником у школі, а син його Петро оженився у Вишнівчику на вчительці Цястун Н.І.

В селі почала з 1944 року працювати школа. В школі почали приїзджати вчителі зі східних областей Великої України, переважно з освітою педучилищ та курсів скороспечених педагогічних кадрів. Більшість становили дівчата. Вони ,ще під час навчання, примусово поступали в ряди комсомолу. При виїзді в Західну Україну їх ідейно начиняли сталінськими догмами, а НКВС робило їх агентами в «боротьбі з буржуазним націоналізмом». В село з Поморян часто приїзджав Ілля Андрійович Хоменко, який через певний час оженився в селі і відіграв певну роль у створенні колгоспу. Хоменко І.А. родом із Сумської області. Служив в час війни у внутрішніх військах. Розповідав, що він в тюрмі Москви охороняв вихідця з Сумщини І.Ф.Федька - командуючого армією, арештованого в 1939 році і розстріляного в 1943 р. Про те, що він мав стосунки з органами НКВС свідчила його персональна пенсія. Опираючись на органи місцевої влади, агітаторів, які прославляли "батька народів", в 1949 році районне керівництво приступило до створення колгоспів. За розповідями старожилів запис селян в колгосп проходив в примусовому порядку. Пізно ввечері прибули військові та цивільні особи. Селян загнали в школу. Старожили, які пам'ятають 1949 рік, розповідають, що в село прийшов майже батальйон війська з Поморян. Люди після роботи в господарстві, збирались на нічний відпочинок. Однак, спати не довелося. В хати почали заходити військові і вимагати, щоб господар чи господиня, якщо вона була одинока, збиралися і йшли в сільраду. Сільрада знаходилась на місці теперішньої ощадкаси. Люди нашвидку виходили з хат у супроводі військових. Частину людей завели в сільську раду, інших - в будинок школи, колишній будинок Міклушка. Як в сільраді, так і в школі, були військові офіцери та цивільні начальники. Зробили короткі збори.

Виступали начальники, розхвалювали переваги колгоспного ладу. Люди, коли заявили, хто підпишеться першим, всі мовчки стояли. Ніхто заяви не хотів писати першим. Тоді почалися обзивання, погрози висилки на Сибір. Народ мовчав. Після того заявили, що "серед вас є "вороги народу", радянської влади, прихвосні бандерівців", і почали виводити з залу по одному чоловікові для індивідуальної обробки. Така тактика привела до того, що окремі не витримали побоїв, погроз і записалися в колгосп. До речі, багато заяв було написано організаторами акції на російській мові. Підписи на заявах не відповідали підписам селян на інших документах. Були випадки, що з хуторів селяни робили спробу заховатися, їх виловлювали і примушували писати заяви.

Перед селянами виступали районні керівники, які розповіли про переваги колгоспного господарювання над одноосібним. Виступаючий наголошував, що ви станете вільними від куркулів, заможними колгоспниками, що комуністичний рай для вас мішають створювати “бандерівці і оунівці”.

Залучити на такі збори всіх людей було важко при наявності хуторів. Дехто з селян тікав у ліс, переховувався.

Збори кишіли обіцянками, але селяни на приманку чиновників не пішли. Після того, як головуючий оголосив: "Хто хоче в колгосп записатися?", в залі запанувала тиша. Почалася індивідуальна обробка селян. Викликали на співрозмову багатих і бідних. Але діло не посувалося. Тоді почалась обробка багатоповерховою матнею, погрозами не лише Сибіром, але і зброєю. Ніч йшла в погрозах для селян. І деякі здалися. При вивченні заяв в колгосп від селян більшість їх написані на російській мові, а замість підпису поставлено тут хрестики. Цікаво, що деякі селяни вміли писати і читати. З причини небажання стати колгоспниками не признавалися, що вміють писати та читати.

На підставі заяв можна визначити таке. На листках записані прізвища одним почерком. Іншим записано, який реманент сільськогосподарських знарядь праці і кількість землі та худоби добровільно віддає він для колгоспу.

У заможних селян забирали стайні для формування ферм. Створення колгоспів проходило декілька місяців. Шантажами і погрозами було створено два колгоспи. Головами колгоспів були Кіндрат Ілько та Баліцький Дмитро. Обидва колгоспи силою районних та місцевих керівників створювались на базі усуспільнення сільськогосподарського реманенту (возів, плугів, саней, молотарок, віялок), тяглової сили (коней, волів), худоби (корів, молодняку, овець, кіз, курей і іншої птиці). Шляхом усуспільнення створювались тваринницькі ферми, вівчарники, птахоферми, свинарники. Всі колгоспники залучалися до праці. Існував принцип: "Хто не робить, той не їсть!" Оплата праці проводилася на підставі кінцевих результатів праці за вироблені трудодні. Колгоспи були зобов'язані щорічно виконувати планові поставки хлібопродуктів та городніх культур державі. Ферми зобов'язані здавати м'ясо, молоко, масло, яйця, вовну, шкіри з убитих або загиблих тварин. В колгоспах був створений обліковий апарат, який вів господарський облік.

Восени 1949 року поля засіяли озимими культурами, насінням, яке було реквізовано у населення. Від заможних селян усуспільнені киратові молотилки. Змолочене зерно, крім витраченого на насіння, здано як обов'язкову здачу державі. Весною 1950 року в колгоспі не всі поля посіяні ярими зерновими, а посадка картоплі велась з реквізованого в селян. Держава виділила за здачу зернових молотарку, трактора, а через деякий час - автомашину. Поля були засіяні льоном, кок-сагизом для виготовлення резини, чумизою.

Осінь 1950 року не принесла того врожаю, на який очікували керівники. Колгоспи довелося об'єднати. Головою новоствореного колгоспу ім. С.М.Кірова на звітно-виборчих зборах було обрано Хоменка Іллю Андрійовича. До нього лояльно відносилися і альтернативні сили. Він нікого не зачіпав, його теж не зачіпали. З державними планами він потужки справлявся, але районне керівництво не було ним задоволене. На його місце прийшов Попіль, а через рік Попеля замінили на Курила Петра Дмитровича, що прийшов з провиною. Бухгалтером почав працювати Любко Петро Максимович. Курило Петро велику увагу звернув на вирощення льону. В колгоспі льон переробляли на льоноволокно спочатку дерев'яними терлицями, а потім були побудовані льоносушарки та закуплені механічні льонопереробні агрегати. Льоноволокно здавали 10-12-м номером і за нього одержували грошову оплату. Якщо в 1950 році на трудодень отримувати по 20 копійок і по 400 грамів зерна, то після переробки і реалізації льоноволокна при запровадженні в 60-х роках гарантованої оплати праці ланкова Мартиняк одержала 360 крб., а бригадири по 350-400 крб. Крім грошової оплати колгоспники одержували аванс зерном, а в кінці року після виконання державних поставок кінцевий розрахунок.

Попрацював Курило Петро недовго. На його місце був обраний Салабай Василь Олексійович. Оженився Салабай Василь на вчительці Прокопюк Євдокії Павлівні з Корсунь-Шевченківщини.

В 1950-55 роках в селі була створена партійна та комсомольська організації. Секретарями партійної організації були Мних В.М., Боднар Павло Михайлович, Бриня Іван, Гарасим Степан, Данилов, Щільник Степан.

В 1970-х роках головою колгоспу був обраний Микитюк Степан Матвійович. Це була добра людина. Його стилем роботи була довіра до свого керівного персоналу - членів правління, бригадирів Очкуся Дмитра, Корната Іллярія, Дзембіцького Михайла. Очкусь Д.М. очолював першу бригаду і відзначався як непоганий організатор праці. Дзембіцький Михайло, одружений на вчительці Гнатюк Є.М.

Часто до села приїзжав зав. статистичним управлінням Пітула Степан - заядлий мисливець.

В 1973 році в колгоспі було 5 комбайнів, кілька автомашин ГАЗ-51, ГАЗ-52, та американський "студебекер", яким їздив Григорій Яриш. Голова колгоспу мав автомашину ГАЗ-67, секретар парторганізації їздив бензовозом.

До господарської діяльності Микитюк С.М. відносився добросовісно. При його керівництві був добре налагоджений облік. Середня врожайність становила 20-21 ц з гектара, а в 1975 році - 9 ц з га, картоплі 200 ц з га. Звичайно, обліковий апарат, зоотехніки і агроном старалися робити приписки.

Щодо виконання планів по молоку. В Дунаєві була молочарня, куди звозили молоко з навколишніх сіл. Керував нею Андрій. Від нього залежало збільшення продажу молока державі. Зоотехнік Салабай Володимир навідувався в Дунаїв і "збільшував надої". Щось подібне робилося на м'ясокомбінатах.

На колгоспних зборах часто буди присутні високі чини з району, які сварили керівників колгоспу за допущені недоліки.

Вже в 70-х роках по всій Україні склалися умови, за якими промислові підприємства грабували ледве животіючі колгоспи. Сільськогосподарська техніка ціною запчастин, паливно-мастильних матеріалів брала гроші, а центнер пшениці коштував 18 крб., 1 кг м'яса - 1,20 крб., літра молока - 20 копійок. Затрати на зведення стаєнь комплексного доїння чотирирядних корівників, податки, затрати на придбання нової техніки вплинули на ріст довготермінових та короткотермінових позик. Борги обох позик досягли 700 тис. крб. В селі Вишнівчик колгосп ім. Мічуріна мав ще більші борги. Тому районним та обласним начальством було вирішено об'єднати колгоспи. На зборах Микитюк С.М. розповів про стан справ у колгоспі ім. Кірова, Беньковський Михайло Михайлович - про життя колгоспу ім. Мічуріна. На зборах був присутній Гірний Йосип Іванович. Виступили бригадири, ланкові. Виступив також я. У своєму виступі я використав афоризм: "Кораблю, який не знає свого причалу, не допомагають попутні вітри". На застіллі добре мені влетіло за цей вислів. Мовляв, що колгоспом керує райком, а не попутній вітер.

Михайло Михайлович Беньковський, колишній сотник УПА (Ворон). До обрання його головою в Чемеринцях на цій посаді він керував у Куровичах. Про нього писала Ірина Вільде, як про доброго господаря, любителя екзотики. В Куровичах він при хаті тримав ведмедя. За молодих років володів богатирською силою, любив компанії. Вже зимою після його виборів все районне начальство, а також чин зі Львова приїхали на полювання. Ще в суботу Беньковський зібрав всіх своїх підлеглих, а також мисливців Винярського Володимира Івановича, Матяка Павла, Очкуся Дмитра. Дзембіцький і інші мали завдання вигукувати в лісі, щоб наганяти на мисливців дичину. Я відповідав за кухню: пік картоплю, чищену, на старому салі в перекинутому догори дном відрі, варив із свіжої риби уху, пік шашлики. Вечеря була призначена на 17.00. Я приготував все, але мисливці появилися в 19.40. Ніч, холодні шашлики, картопля ледь-ледь тепла, уху підігріли. Все на морозі втратило свої смакові якості. Однак, з докорами в мою адресу, повечеряли. Звичайно, продуктів та горілки, коньяку випили багато. Розрахунок робив колгосп.

В селі була побудована крамниця та будинок для сільської їдальні. Головою споживчого товариства в Дунаєві довгий час працював Гнатяк Павло Михайлович. Це була чесна, працьовита людина. В селі Дунаєві ним був створений продовольчий та промисловий магазини, книжковий та залізоскоб'яний магазини. В Чемеринцях в приміщенні сільської їдальні відкрито залізоскоб'яний магазин, на хуторах Гуральня, Кутерноги, Кузбаниця - магазини-надомники. Добре працювала шкільна їдальня, в якій діти харчувалися.

Беньковський М.М. викинув з костелу склад, реставрував його, зробивши адмінбудинок. Тут була пошта, кабінети політосвіти та секретаря парткому. Було за часи Микитюка та Беньковського побудовано чотирирядний двокомплексний корівник з автопоїлками, з червоним куточком та буфетом на фермі. Доярки забезпечувалися чаєм, хлібом з маслом або печивом.

В селі була тракторна бригада, бригадиром якої був Писарчук Іван Петрович, людина з неабиякими господарськими здібностями. Його життя проходило на колесах, в пошуках запчастин в Прибалтиці і Ростові.

Мінялися й голови сільських рад. В 1947-49 роках головою був Новосад Микола. Не відзначався він і талантом і розумом. Обрали люди - бачили кого. І в скорому часі його замінила Грендиш Олена Павлівна. Опісля головою був трохи Бриня Іван, який став секретарем партійної організації, а його замінив Гарасим Степан Дмитрович. Партійні збори, засідання виконкому проводилися регулярно - так вимагали районні партійні органи. Не було жодного засідання виконкому, партійних зборів, щоб не було районних представників. Щорічні звітно-партійні збори перетворювалися на моралізовані словесні баталії, з обвинуваченням кожного в усіх неземних гріхах. Писалися стоси протоколів з високими рішеннями, які не виконувалися, а залишалися мертвою писаниною, що здавалася в архів райкому партії. На всіх зборах колгоспників, партійної організації, загальних зборах селян голосували одноголосно.

При Беньковському на хуторі Гута була побудована колиба, в якій працювали Кулеба Мирон, а потім Костишин Марія. Різалися колгоспні барани, але не всі гроші йшли в колгоспну касу.

На балі в колибі відзначив своє 60-річчя Михайло Беньковський, а колгоспний оркестр програв туш в честь круглої дати. На балі були всі голови колгоспів, працівники райкому, керівники районних відомств, крім культури та освіти. На цей день був призначений об'їзд по господарствах по підготовці до зими.

В колгоспі була свиноферма. Поросят продавали наліво і направо. Списували на падіж, а вартість 1 кг свинини доходила до "золотої" свині. З доповіді першого секретаря райкому на Пленумі РК КП України.

Колгосп мав 2 пасіки. Пасічниками були Жох Тарас та Жох Ярослав. Тут також були затрати, які перевищували прибутки.

Були розкрадання комбікорму. Вели боротьбу з доярками за 2-4 кг вкраденого в торбинку комбікорму, а про тих що крали центнерами - мовчали. Правда, в 1974 році в селі відбувся показовий суд над Чепіжаком Ілярієм. На цьому суді я був засідателем. Судили Чепіжака за комбікорм. Я виступив в його захист, вказавши на загибель його батька на фронті, велику сім'ю, перестарілу маму, хвору жінку. Адвокат зі Львова щиро подякувала мені. А Чепіжакові присудили один рік примусових робіт.

Годували свої корови начальство всіх колгоспних рангів, умовно виписуючи в рахунок оплати праці.

В час жнив на полях працювали комплексні бригади комбайнерів. Для них організовувалося дворазове харчування. Щоб їжа була калорійною, різали свиней, велику рогату худобу. Печінку забирали ті, хто ближче був до розподілу.

Часто в школі можна було почути в 1974-1980 роках: "Мій чоловік не хоче нічого їсти, пропадають страви з печінкою та курятиною".

На фермах часто гинули від поганого догляду телята. Колишня доярка Проць розповідала, що її судили за падіж телят. Суддя на суді запитав, чи телята лежали на підстилці з соломи, чи на голій підлозі. Я сказала правду, що ніякої підстилки не було. Суд мене оправдав. З протоколу партійних зборів.

Розкрадали фірами солому, сіно. Начальство для своєї худоби брало буряки з кагатів, сіно зі скирт, сінаж, пивну дробину, мелясу, а колгоспні корови на папері з'їдали все. Як гриби в лісі після дощу в працівників ферми почали рости нові добротні будинки, появились мотоцикли, автомашини. На фермах були передовики, на славу яких працювали інші. До нагород представляли ланкових, бригадирів, трактористів, комбайнерів. Показники їх заслуг надувалися з праці інших. На час жнив призначалися за ланками комбайнерів комісари, які проводили бесіди, "ідеологічно забезпечували виконання соціалістичних зобов'язань". Там же. Комісари слідкували, чи немає розкрадання зернових. Комбайнер, як хотів вкрасти, то не очищав весь зерновий ківш, а ввечері його очищував і реалізовував за самогон. Вивозилось зерно наліво з колгоспного току під час очистки.

В селі працював АВМ, на якому переробляли хвою на хвойну муку, відходи зернові - на комбікорм. Шофери, що перевозили цю продукцію, надвечір були в глибокій стадії оп'яніння.

Таким чином, людська праця йшла потоком в пропасть, а окремі особи - наживалися.

В кінці 70-х років у КПРС появилася постанова "Про підбір і розстановку кадрів". І грім вдарив з ясного неба. Бриню І.Г. усунули з секретаря парткому за неточність біографії партійної особистої справи, а Беньковського М.М. - за те, що не вказав про причетність до УПА. Головою колгоспу був обраний Шира Іван Іванович, родом з Перемишлян, що раніше працював в Рогатинському районі. Це була людина, яка мала великі зв'язки. Його добре знали на військовому ремонтному заводі у Львові, на всьому Прикарпатті. Тихий, не гарячкуватий, його характер подобався всім. Він мав тверде слово. Секретарем парткому було обрано Гарасима Степана ще до звільнення Беньковського М.М. В Чемеринецьких умовах,при наявності старих кадрів, Іван Іванович керував непогано до пори і часу. Часті приїзди з райкому, області вищого начальства привчили Івана Івановича до застіль. Почалися часті виїзди всього керівництва села в лісові урочища, колибу, спочатку обмивання посад голови, а потім на часті лісові гульбища. Величезні борги, вимушені застілля часто обходилися дорого. Якось на політзаняття приїхав з обкому партії Рябчук. Вирішили гостину справити в районному ресторані. Вечір обійшовся в півтори сотні. А скільки таких вечорів було!

В сільській раді обрали головою Грендиша Павла Франковича, який подружився з Широю І.І. І якого звільняють з голови, а обирають Сайка М.П. Микола Петрович обмурував керамічними плитками ферми, зробив кімнату відпочинку, а погорів на тому, що секретар райкому Мельник О.В. на тоці виявив багато прогнилого зерна та кілька десятків пляшок від різних алкогольних напоїв.

Головою було обрано Грендиша Павла Франковича, який керував недовго. Його замінив Аркатин Степан. Почалися часи в "Союзі нерушимих", що привели до розпаду СРСР.

Після смерті "батька народів" Йосифа Сталіна, першим секретарем ЦК КПРС був обраний Маленков, після нього - Микита Сергійович Хрущов. Це була енергійна людина. Він сміливо виступив на ХХ з'їзді КПРС і дав повну характеристику культу особи Сталіна. Почалися роки відлиги. В 60-х роках зароджується дисидентський рух. Хрущов видає указ про звільнення з тюрем та ГУЛАГів політичних в'язнів. Мільйони людей дістали волю. Але знущання, несправедливість, прагнення до визнання національних інтересів жили не лише в серцях репресованих. Національні інтереси росли в серцях молодого покоління. Росла молодь, здобувала освіту, прагнула управляти країною не по законах 1917-1939 років, а жити життям національного відродження.

Рухнула в Європі система Варшавського воєнного союзу. Горбачовська перебудова не пішла на користь комуністичного твердження про нову спільність радянських людей, про дружбу, що опиралася на густу сітку органів КДБ і солдатські штики. Події в Прибалтиці, виступи молоді у Львові, діяльність Чорновола та інших вплинула на створення осередків Народного Руху. Створюються масові організації, Товариства ім. Т.Г.Шевченка. В Росії виникають альтернативні політичні організації, що стали в протистояння з КПРС. Все це мало свої передумови.

Події в Чехословаччині, в яких брали участь наші земляки Проць Станіслав, Заремба Степан, Партика П., Сипко Іван, породили в селян думку, що руками військ СРСР чинилась розправа, щоб утримати комуністичний режим в Чехословаччині. Події 70-х років у Польщі, прагнення німців до об'єднання, події на Балканах, розв'язана війна в Афганістані, в якій брали участь Мичка Петро та Мерза Роман, показали перед народами світу, що таке "союз нерушимих", його "миротворчу" політику, засновану на людському пролитті крові невинних народів.

Авторитет КПРС падав. Люди пробуджувалися від сплячки. Політична "гласність" давала себе знати повсякденно. В 1989 році були призначені вибори до Верховної ради та місцевих рад. Комуністи впевнені в силі влади проводили агітаційну роботу за блок комуністів і безпартійних. В районі секретар Мельник В.О. провів нараду, погрожуючи секретарям партійних організацій, головам колгоспів і директорам шкіл: "Залишитесь без роботи, якщо прийдуть до влади рухівці". Через деякий час почалася реєстрація кандидатів у депутати. Головою виборчого округу було обрано Федька Михайла Миколайовича. В округ входили села: Боршів, Біле, Вовків, Вишнівчик, Дунаїв, Виписки, Ладанці, Плетеничі, Липівці, Чемеринці та інші села. По округу було 7 кандидатів: Вінтонів Іван Степанович - викладач лісотехнічного інституту, голова районної ради Щукін Василь Васильович, Щадей - голова колгоспу з Липовець, Воробйов з обкому та інші. Вибори пройшли в два тури. Перемогу здобув РУХівець Вінтонів Іван, ставши депутатом Львівської обласної ради.

Вибори показали комуністам, що єдність їх з народом була фальшивою. Народ пішов за тими, хто прагнув мати свою незалежну українську державу. Перед виборами була зустріч з кандидатами в депутати в районному будинку культури. З усього району були присутні активісти з кожного села. В 11 годині всі були запрошені в зал. На сцену за стіл президії сіли секретар райкому партії, кандидати, академік Підстригач, Швайка - викладач с/г інституту та інші. Відкрились двері, і в зал зайшли люди з синьо-жовтими прапорами. Це було щось надзвичайне, дороге кожному свідомому українцеві. Але кожен знав уроки минулого і радість ховав у серці.

Вибори продемонстрували в багатьох областях України прагнення до самовизначення і незалежності.

16 липня 1990 року Верховна Рада України приймає "Декларацію про державний суверинітет України". До цього,з кровопролиттям, незалежність здобувають Литва, Латвія, Естонія. Серпневі події 1991 року стали важливою віхою в історії всіх поневолених пострадянських народів. Україна стала незалежною, самостійною соборною державою.

В неділю після 24 серпня 1991 року силами осередку Руху було проведено збори. На збори були запрошені голова сільради, директор школи Федько М.М. та інші активісти.

З доповіддю про політичне становище виступав я, давши повну характеристику, що склалась у суспільно-політичній обстановці. Були задані запитання про події, що мали місце в Москві і інші питання. Збори закінчилися присягою на вірність Україні. Люди з радістю вітали один одного. Партійна організація визнала себе як неіснуюча. Секретар парткому Щільник Степан Васильович відмовився від службових обов'язків. Колгосп продовжував існувати. Голова Аркатин Степан багато обіцяв, але рухівці звільнили його. Було обрано повторно Ширу І.І. Механік Курило Володимир, бухгалтер Щільник С.В. робили спроби почати господарювати, але господарство стало приреченим. Після Шири І.І. головою обирається Курило С. Все йде на розвал.

За вказівками з району щоденно зоотехніки вивозять худобу, молодняк на м'ясозаводи. Нагрівають руки скороспечені заготовлювачі не тільки на колгоспних тваринах, але і на худобі, взятій у селян. Деякі із заготовлювачів потім признаються про геніальність свого розуму. В господарстві залишається 21 корова. Продають і їх. Гроші залишаються на будівництво млина. Знайшли "самозванця" на посаду голови, який продав і пропив десятки тон зерна, гроші на млин з каси. Так закінчилося життя колгоспу ім. Мічуріна. Після Гарасимова головою ще довго буде себе вважати Курило Степан, який з ліквідаційною комісією поклав хрест на існуванні багатогалузевого колгосп-ного господарства.

Село жило своїм життям. В 2003 році помирає голова сільради Кіндрат Борис Ярославович. Світла йому пам'ять!

Вибори нового голови були призначені на 6 квітня 2003 року. Кандидатами на цю посаду були Івасечко Оксана Володимирівна, Грендиш Павло Франкович та Кіндрат Василь Іванович. Перемогу одержала Івасечко О.В.

Перестали існувати магазини споживчої кооперації. Будівлі цих магазинів викупив М. Краєвський - житель села, наповнили їх товарами, а торгівцями стали Мартиняк Зиновія Павлівна та Кулеба Надія Василівна.

Розділ ХІ.

В НОВІЙ НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

У вересні 1989 року в селі було відзначено 600-річчя першої згадки села. Ще в квітні-березні цього року було розпочато підготовку до святкування цього ювілею. Учасники художньої самодіяльності, керовані Білобраном Ігорем, готували святковий концерт. Стадіон був святково прибраний. Розставлені мікрофони. На стадіоні відбулося справжнє свято. Тут були присутніми весь актив села, молодь, гості з інших сіл. Люди, що проїздили трасою на Золочів, Поморяни, зупиняли автомашини і приєднувалися до чисельної публіки. Я виступив з доповіддю і розповів односельчанам про історію його виникнення, розвиток, суспільно-політичне життя. Колгоспний хор виконав багато пісень, дітвора декламувала вірші. Заремба Оксана прочитала вірш, написаний мною "Мої Чемеринці". У вірші згадувалося про Золоту Липу, на берегах якої збудоване село. Були слова: "Тут король угорський золота згубив". У доповіді згадувалося про війни Данила Галицького з угорським королем Андрійком.

Свято перевищило всі наші сподівання. Провели ігри. Призом став баран, якого виграли хлопці, на чолі з Росою Йосипом. До пізнього вечора грав колгоспний оркестр та шкільний ансамбль. Пісні, гомін лунали поза північ. Відбулись змагання місцевих футболістів. Про свято довго згадували односельчани та жителі сусідніх сіл.

Незабутнім святом став день проголошення Незалежності України в кінці серпня ( неділю) 1991 року. Селяни “після церкви “зібралися на сільському стадіоні, який був прибраний синьо-жовтими прапорами. Школа та учасники художньої самодіяльності виступили зі святковим концертом. Доповідь про шлях до незалежності проголосив я. Люди з затаєним подихом уважно слухали. У старших людей на очах виступили сльози. На святі були присутні майже всі жителі села, люди з сусідніх сіл та проїжджаючі трасою. Хор виконував гімн "Ще не вмерла Україна". Не витримав Сильвестр Семен. Він приєднався до хористів і хоч старечим голосом, але зі сльозами на очах співав разом із хористами. Після концерту музиканти Яцишин Степан, Винярський Борис, Винярський Ігор,Патицький Борис грали музику, а молодь пустилась в танці. Під вечір пішов невеликий дощ і молодь ринула в будинок “Просвіти”, де до самого ранку грала музика.

На стадіоні торгівці завезли пиво, закуски. Люди частувалися, співали, веселилися.

Свято проводилося щорічно в День Незалежності - 24 серпня. Однак, щорік вони ставали менш організованими. Свята святами, а село жило своїми інтересами. Почався процес роздержавлення колгоспного господарства. Механізатори, які мали колгоспні трактори, комбайни, приватизували їх, а колгоспне керівництво в умовах погашення боргів розкрадало техніку. З села у невідомому напрямку поїхав КАМАЗ, щез з лиця землі льонопереробний комплекс, пилорама. Розібрали колгоспні склади, порізані на металобрухт доїльні апарати, щезли зі стаєнь худоба, телята, а зі свинарника - свині.

В багатьох керівників рот не висихав від вина, коньяку та горілки. Все потекло в невідомому напрямку. Районні керівники крізь пальці дивилися на те, що створювалося роками. Всі казали, що колгоспу не треба, що селяни візьмуть землю і будуть господарювати.

Появилися смільчаки Кулеба Петро, Роса Володя, Кіндрат Василь, що оголосили себе фермерами. Спромоглися закупити техніку, трактори, комбайни, автомашини, засіяли поля, почали вирощувати зернові. Напрацювалися фермерами, а за реалізоване зерно почали отримувати оплату по ціні, яку диктувала держава. Ціни на паливно-мастильні матеріали встановили такі, що собівартість зерна становила майже півтори продажної ціни. А у верхніх ешелонах влади крику було багато, що будуємо ринкові відносини. "Допомагали" фермерам і податківці, різного рангу чиновники. Кулеба Петро розповідав, що коли засіяв кілька гектарів гречки, то наїзників було багато і кожен казав: "Дай, бо ти маєш". Кіндрат В. вирощував цукровий буряк, зернові, гречку. Все було, як і в Кулеби. І затухли два фермери. Кіндрат Василь побудував пилораму, а Кулеба - млин для гречки.

Роса Володимир вирощував пшеницю, а в 2003 році посадив пару арів моркви, і та погано вродила в умовах засухи. Непогано господарюють Завальницький Степан, Кулеба Михайло, Русин Григорій. Вони мають комбайни, трактори, діти їх - легкові машини. Приватизували трактори з причепами Роса Микола, Заремба Степан, Кіндрат Володимир, але техніка щорічно старіє, а щоб купити новий комбайн потрібно десятки тисяч гривень, а щоб працював - сотні на запчастини, паливно-мастильні матеріали. Придбали в Польщі молотилки Мартиняк Василь та Кіндрат Ярослав. Дай Боже їм багато років життя та здоров'я!

78-річний Василь Мартиняк має пилораму, молотилку і допомагає селянам в обмолоті зернових.

В селі більшість селян мають коней. Обробляють землю, збирають врожай.

В селі людей віком до 30 років, що господарюють, на пальцях рук порахуєш. Село, що має всіх земельних угідь 3395 га, з яких 1600 га належать селянам по господарських книгах, решта - пасовища, резервний фонд близько 467 га пустує, 306,77 га - пасовища. Середній вік працюючих на полях - 50-70 років. Деградація села позначилась на рості пустих хат. За даними перепису 2001 року в селі 402 господарства і 1210 постійно проживаючих.

Вище згадано про те, що станом на час перепису населення села було 402 господарств. На сьогоднішній день число господарств з наявними жителями різко скоротилося. Лише 350 будівель мають господарів. 60 будівель стоять пустими. Зі звіту голови сільради 01.01.2006 р. Багато селян залишили хати, переїхали до дітей або в інші населені пункти (Тістик Зеновій, Гужельник Степан).Старші люди вмирають, а дітей народжується мало. Є проблеми в тому, що парубків у селі більше, ніж дівчат. Скорочується кількість дітей шкільного віку. Якщо у 1974-75 рр. було 315 учнів, то у 2006-2007 рр. - 85. Молодь, закінчивши школу, поступає в коледжі, але працевлаштуватися після закінчення його дуже важко. Багато молоді виїхало в європейські країни на заробітки. Чоловіки їздять на заробітки до Львова, Києва, Москви та інші міста. в селі роботи практично немає. Частина селян працює в лісництві, щоб заробити на прожиття.

Багато дівчат і чоловіків виїхали на працю в Італію. Не через добро поїхала жінка фермера Кулеби Петра. Щоб заробити гроші на навчання дітей, їздила і повернулася жінка Роси Володимира.

Розповідає Очкусь Василь: "Я їздив в Англію на заробітки. Працював на будівництві у Лондоні. Лондон - це велике місто, скоріше нагадує село. Тут мало хмарочосів, більше - 2-4-поверхові будівлі. Працював у будівельній фірмі. Я з задоволенням і навіть з захопленням стежив за роботою інженерної служби. Привезені браковані пластикові віконні рами або двері з малим дефектом інженер повертав фірмі, що виготовила. Всі конструкції ставлять високоякісні, до клад-ки кожної цеглини, залізобетонних конструкцій старанно придивляється інженер-будівельник. Наробишся, але й заробітки добрі. Недуже дороге життя". Записано Федько М.М. 15.05.2003 р.

Проте, не так вже погано нам живеться. До моїх знайомих приїхав з англієць з синами. Зробили гостину в Карпатах. Була смажена форель, шинки з дикого кабана, смажені качки. Стіл прогинався від наїдків. Пили мінеральну воду, а алкогольних напоїв було на вибір. На другий день, коли гостей було близько 50, бо зійшлася вся родина, він сказав: "Ви нарікаєте на бідність, брехня. Ви п'єте стільки в один день, що в моїй країні пересічний громадянин споживав би півроку. З цією закускою в Англії можна справити 5 весіль". Записав Федько М.М.

А весілля в Чемеринцях. Форелі лиш немає, від холодних закусок столи гнуться. Горілка, вино, пиво, мінеральні та солодкі води, курячі бульйони, індиче, гусяче, куряче, качаче м'ясо, кров'яна ковбаса, голубці, солодкі печива, торти горами лежать на підносах. Та й не обдерті ми. Зникли фуфайки, кирзові чоботи. Молодь одягається краще, ніж в містах. Старші доношують те, що придбали в молодості, та від привізників гуманітарки.

Весілля, проводи до армії, похорони, перетворюються на гульбища, п'янку. Часто бачиш: людина йде з місця, де потрібно віддати шану померлому, заточуючись. На похороні в Богутині, коли ховали вчителя з Плинникова Костюка, в одній хаті лежав померлий, а в другій різали в карти і розповідали анекдоти, а додому верталися з піснею "Несе Галя воду". А деякі випили стільки, що цілу дорогу щось бурмотіли.

Село має понад 900 га лісових масивів. Добру славу залишив про себе Василь Данилевич. Його замінили Кіндрат Іван та Івасечко Василь. Понад 40 років віддав праці у лісовому господарстві Шандарівський Зиновій. Людина в серці і крові жила лісом. Пам'ятаю Данилевича Василя в гостях в лісничого Кукурудзи на Нестюках. Я запитав його, як він ставиться до лісу. Він довго думав, а потім сказав: "Ліс - мій дім, моя хата". Про таких як він писав Юрій Федькович:

"Гей, як буде добра воля

Із світом розстатись,

Поховайте під смереку,

Там легко дрімати". Ю.Федькович. Вибрані твори.

Розділ ХІІ.

ЦЕРКВА

В селі за спогадами старожилів була церква. Вона розміщалася в селі Гуральня на пагорбі.Гнатяк Філімена пам'ятає як старожили називали цей горб «Церковне» Недалеко від церкви був цвинтар. В наш час це урочище називають цвинтариськом. В архівних документах вказано, що церква побудована в 1786 році. За даними документами носила назву "Святої Тройці". Парохом церкви був Теодор Теліховський. До Чемеринецької парафії належала церква села Плинників. Теодор Теліховський був високоосвіченою людиною. Він володів латинською, польською, німецької і рідною мовами. На 1810 рік за доповідною запискою в Унівський та Дунаєвський деканати адміністратора-інспектора деканату в Дунаєві Григорія Мироновича в селі Чемеринцях проживало римо-католиків і греко-католиків 687 осіб, а в Плинникові 173 особи Див. Шематизм, 1836 рік.. В Шематизмі вказано, що патронатом с. Чемеринці був Альфред Потоцький. Теодор Теліховський також згадується в історичних джерелах, що коли захворів священик у Вишнівчику, він їздив на богослужіння в це село в 1821 році. В церковному архіві збереглися записи та документація про парафію. "Книга оголошення заповідей шлюбних" дає можливість визначити високу грамотність священика. Після його смерті 1839 році в селі короткий час працював священиком Григорій Тиблевич. В 1840 роках в парафію було призначено пароха Михайла Перфецького (1816 року народження). За даними "Шематизму" Львівської митрополії за 1884 рік вказано, що в парафії Святої Трійці нараховувалося 884 особи грекокатоликів, а в церкві Святої Покрови 272 особи. Церква мала в Чемеринцях 64 4/5 моргів орної площі, 32 морги сінокосів. Дотацію 155 зл. 18 грош Шематизм за 1884, ст.111.. Шлюб Михайлу Перфецькому давав декан Михайло Завадський в 1841 році. Михайло Перфецький працював священником до 1905 року. Він виростив і виховав двох синів, які закінчили духовні семінарії і освятилися на священників. Обидва сини шлюбували в Чемеринцях, про що свідчать церковні документи. Син Терентій Перфецький оженився на дочці пароха з Бродів, а Діоніс на дочці пароха з Ремезівців Книга записів шлюбів. Михайло Перфецький прожив 89 років. Останні роки життя хворів. В 1903 році парохом було призначено Івана Королюка. В селі в 1890 роках розпочато будівництво нової церкви. Завезли будівельні матеріали, заложили фундамент на початку хутора Провал, між жилими будівлями. Лісничий, власник фільварку, Йосиф Фред втрутився в справу і почав боротися, щоб церкву будували в стороні від хат. Були послані до Потоцького посланці, щоб одержати дозвіл на будівництво на місці сучасної церкви. Посланці прибули до Потоцького в час заядливої гри в карти. Три доби їх до нього не допускали. Прислуга говорила, що не дай Боже він програє, то вони підуть з нічим. На їх долю пан виграв і посланці повернулися з успішним вирішенням справи (за спогадами жителів села). Церква була побудована ще за життя Михайла Перфецького 1898. Служба парохом Івана Королюка проходила в часи, які в історії села зазнали руйнівних боїв Першої світової війни. Іван Королюк був розумною, доброзичливою, високоосвіченою людиною. Про його патріотизм говорять "Записи в церковних документах". За часи його богослужіння церква зазнала руйнування в 1915 році та була пограбована російськими військами . В протоколі на списання матеріальних цінностей в 1918 році вказано, що росіяни забрали з церкви чаші, срібні хрести, позолочені речі Протокол № 1 18 грудня 1918 рік..

В 1915 році за кошти громади церква була відбудована і розширена.

Іван Королюк прожив 46 років і похований в селі Чемеринці. Хоч життя його коротке, але воно було віддане справі духовного відродження національних традицій.

Високоповажним церковнослужителем був Боднар. Його служба проходила в часи, коли село загарбали поляки. В 1919 році в селі “галерчиками “ був замордований Кіндрат Юрко з сином Дмитром. В книзі реєстру похоронів Бондар записав: "Замордовані ляськими бандами". Його два сини стали священниками. Син працював парохом села Борщів, його в 1941 році замордували більшовицький НКВС.

Велику роль в розвитку церкви відігравали місцеві жителі, які по своїй долі , виїхали на заробітки в США, Канаду та інші країни. В 1914 році на Самбірській ливарні "Ризниця" за ініціативою Курила Зигмунда на кошти емігрантів було виготовлено дзвін "Володимир Великий". На його зовнішній стороні прізвища всіх людей, що вклали кошти на його виплавку. В час німецької окупації дзвін "Володимир Великий" німці хотіли забрати на переплавку для озброєння. Однак селяни зняли його і закопали. При знятті дзвін розколовся. В даний час вимагає реставрації. Дзвін "Василій Великий" виготовлений в Самборі 1922 року за ініціативою Василя Завальницького за кошти емігрантів Канади.

Третій дзвін - М.Патериги та громади села. В ці часи дяками були Завальницький Петро та Чепіжак Степан. Отець Патерига Максим працював 43 роки. Пережив роки польської, радянської та німецької окупацій. Це була високоосвічена, талановита людина, добрим наставником і порадником селян, чуйний до людських потреб. Помер у 1962 р. внаслідок того, що після війни хотіли владні структури закрити церкву. Похований в Чемеринцях на цвинтарі. Його діти працювали вчителями. Після смерті М.Патериги в село приїхав отець Олекса Калиновський. Це була весела людина, не жалів коли-небудь, похмелитися. Після виїзду з села о. Калиновського священником став Микола Дідич який відзначався високими господарськими здібностями. Його замінив Проньків Василь Ількович.

Дяками були Завальницький Петро, Чепіжак Степан, Василь Роса, Василь Курило (пізніше став священником), Гнатяк Олександр Михайлович (в 1960-2002 рр.), після його смерті - Магальницька Люба.

За ініціативою директора Львівського ринку «Південний» пана Писарчука П.І. проведено капітальний ремонт церкви. Збудовані сходи та каплиця на цвинтарі. Також проведено внутрішню розмальовку церкви. Мистецтвотворцями на внутрішніх стінах церкви зображені картини, які пов'язані з діяльністю Ісуса Христа. На стінах можна побачити репродукції картин епохи Відродження. Привертають увагу твори Рафаеля, Тиціана, Джованні та інших творців рукописного мистецтва. В цьому величезна заслуга майстрів зі Львова.

За кошти ринку "Південний" побудовано каплицю на Ґуральні, проведено капітальний ремонт школи.

В 1932 році в селі завершено будівництво костелу за кошти Потоцького та римо-католицької громади. Ксьондзом був Цюпала. Похований в Чемеринцях на цвинтарі поруч з костелом. По його смерті ксьондзом став Новак, який в 1939 році виїхав до Польщі. В 1976 році під керівництвом М.Беньковського, голови колгоспу, костел відбудували, зняли хрести, зробили перегородки і перетворили на будинок колгоспної адміністрації та відділення пошти. В наш час костел перетворюється на руїну.

В 2002 році за сприяння директора ринку "Південний" пана П.І.Писарчука упорядкована могила "Борцям за волю України". Поставлено пам'ятник Матері Покрови. На відкритті були присутні заступник голови обласної адміністрації пан Мартиняк В.В. та голова райвиконкому пан Тимків. На святій літургії була виголошена промова деканом с. Дунаїв отцем Назарієм. З історії УПА промову проголосив п.Угрин з Перемишлян.В 2007 р. зусиллями жителів села та окремих меценатів почалася заміна покрівлі церкви.Оцинковану бляху було поміняно на нержавіючу.

Розділ ХІІІ.

ШКОЛА

В 1768 році при церкві Святої Тройці створено парафіяльну школу, згідно донесення адміністратора деканату пароха з Дунаєва інспектора Григоря Мірановича. Шематизм народних шкіл 1891 ст. 471

Парафіяльна школа навчала дітей в основному релігійних обрядовостей.

Народна школа була заснована в 1860 році. Школа розміщалася в будинках селян. В 1870 роках було збудовано будинок на хуторі Провал з однією класною кімнатою і квартирою вчителя.

Першим вчителем у селі був Лукасевич Шематизм народних шкіл 1881 ст429. В 1881 році вчителькою працювала Спиридович Ванда. Школа була однокласною. В 1891 році вчителем працював Микитин Теодор. В 1906-1910 роках в селі вчителювала сім'я Теодоровичів з Туркатина. В 1911 році в школі працювали Микитин Теодор (директор), Левицькі Маріанна, Кушнірович Владіслава та Гапорська Кароліна. В 1922-1952 роках Базилевич Роман та Микитин.

В 1920-1934 роках в селі була семикласна школа. З 1939 року навчання проходило в будинку Міклушка (колишня шкільна їдальня), а потім школа розміщалася в будинку попівства і старому будинку під церквою).

Важливу роль в житті суспільного розвитку людської особистості відіграє освіта. Вона формує в свідомості людей реальне пізнання навколишнього середовища. Історія розвитку школи в селі Чемеринцях пов'язана з певними особливими причинами. Хоч село було власністю родини Потоцьких, однак, графи не дбали про шкільні проблеми, особливо про шкільні приміщення. Можливо і світська місцева влада і громада стояла осторонь цього важливого питання. Певну роль в освітньому розвитку селян відіграла церква. При церкві села Ґуральня парох Теодор Теліховський в кінці XVIII ст. створює парафіяльну школу. За роботою школи інспекторський контроль здійснював парох з Дунаєва. В доповідній записці інспектора з Дунаєва пароха Григорія Мироновича сказано, що в Чемеринцях в 1786 році побудована церква Святої Тройці при якій працювала парафіяльна школа. Шематизм архиєпархії Львівської 1832 рік. Народна школа заснована в середині XIX ст. навчання проводилося в селянських будівлях на хуторах Волоський, Провалі. Першим вчителем в сільській школі працював Лукашевич. Ємсенко М. “Історія села Чемеринці”, 1962 р. В 1881 році вчителькою працювала Ванда Спиридович. Шематизм народних шкіл 1881 рік, стор.429. Школа була однокласною. В 1891 році в школу прибув Теодор Микитин. Шематизм народних шкіл 1891 рік, стор. 471. В 1906-1911 роках -разом з Микитиним працювала сім'я Теодоровичів з Туркотина. В церковному архіві зберігся запис: "Вчитель народної школи Тимон Теодорович син Петра і Агафії з Туркотина брав шлюб з Емілею Матильдою Гвоздик дочкою Дмитра". Тимон та Матильда - греко-католики. Архів церкви Св. Тройці. В 1911 році школа стала чотирикласною. Директором школи було призначено Микитина Теодора. Там же. В школі працювали вчителі Левицька Маріанна, Кушніревич Владислава та Гапорська Кароліна. Шематизм народних шкіл 1911 рік. З часу заснування народної школи до 1889 року школа під патронатом Альфреда Потоцького, який займав багато посад, був членом державної ради, жив в містечку Ланцуті в Польщі. Шематизм народних шкіл 1911 рік та розповідь старожила Кулеби С. В 1913 році в школі працювала Ольга Шавала, невістка Т.Микитина.

Микитин Теодор працював в школі в роки першої світової війни. Помер в 1931 році. Книга працівників школи. Він багато працював, щоб діти селян мали знання. Його вихованці Кіндрат Іван, Винярський Станіслав, Очкусь Іван, Рахіль Володимир, Роса Степан, Сипко Осип влилися в ряди січових стрільців, а потім в Галицьке військо.

В 1922 році в школу прибув Базилевич Роман Антонович 1892 року народження, з села Яхторова Глинянського повіту. Здобув незакінчену вищу освіту за фахом біології. Церковний архів. Розповіді старожилів. Оженився Роман Антонович на вчительці з села Стара Сіль Старосамбірського повіту Михайлиною Антонівною, полячкою. Книга працівників школи. Базилевич Михайлина закінчила Львівський педагогічний інститут за фахом вчителя історії та географії. За спогадами старожилів Проць Т. школа була неповно-середньою (7 класів). Навчання проводилось на українській та польській мовах. Родина Базилевичів працювала в селі «за Польщі» та роки другої світової війни.

Багато років Роман Антонович займав посаду директора школи. В 90-х роках XIX століття, за кошти шостої частини доходів села та грошей зібраних громадою, було збудовано будинок з квартирою директора та однокласною кімнатою біля сучасної церкви на початку хутора Провал. Будинок був глинобитний. Після другої світової війни школа стала неповно-середньою. Директором до 1952 року працював Базилевич Роман. Там же. В 1952 році помер, похований на цвинтарі в Чемеринцях.

В селі Ґуральня було збудовано двохкласну школу, яка в 1930-40 роках розвалилася, а діти почали вчитися в будинку поляка, який виїхав у Польщу. Навчання за часів «Польщі» в семирічній школі за спогадами старожилів Проць Т. та Жоха Я.С. велося на польській та українській мовах. Історію та географію пані Базилевич Михайлина читала на польській мові, а природознавство викладав Базилевич Р. українською мовою.

В 1940-50 роках навчання проводилось в будинках на Провалі, Голому Кінці в хаті Мороза, на Волоському, в будинку поляка Миклушка, який виїхав у Польщу, а також на попівстві. В 1952 році школа випустила учнів з свідоцтвом за сім класів. З 1944 року в село почали прибувати педагоги з Великої України. В 1952 році в школі працювали: Гнатко Раїса Пилипівна, Горинь Анастасія, Боднар Софія, Кривоніс Станіслава - 1949 рік. Луців Ганна, Медведик Михайло, Купин Іван, Бордюк Ганна, Кривоніс Богдан, Шрам Михайло - 1950 рік. Книга працівників школи. В 1951 році заступником директора по навчально-виховній роботі була призначена Погорецька Надія та вчителька Горшинська Наталка.

В 1952 році директором школи було призначено Ємсенка Миколу Теофілійовича з Вінницької області. В школу прибули Ємсенко Галина Макарівна, Мороз Василь, Швайка Антоніна, Кива Галина, Мазур Віра. В 1953 році Мароховець Паша, Несторович Степанія, Вилюк Марія, Марченко Надія, Мерза Ніна. В 1955 році Журковська Доміцелія, Попович Софія. В 1956 році Павлюх Євгенія, Савич (Бриня) Любов Петрівна, Поліщук Людмила Петрівна. В 1957 році Прокоп'юк Євдокія, Боднар Михайло Миколайович. Мурина Надія Василівна, Костюк Оксана Семенівна, Харчишин Василь Іванович, Веклик Марія Василівна - 1958 рік. Там же. Така міграція педагогічних кадрів та спогади вчителів дали можливість встановити що плинність кадрів в цей період була високою.Ємсенко М.Т - це господарська,скупа та прискіплива людина”. Спогади односельчан. Причиною його звільнення, послужили доноси в райком та райвно.

Після Ємсенка М.Т. було призначено директором Комарницького Ярослава Йосиповича. За ініціативою зав. райвно та директора Ємсенка М.Т. в 1961 році була господарським методом та силами колгоспної будівельної бригади побудована школа за типовим проектом шкільної майстерні - восьмикласна з вчительською. В 1959 році в школі почали працювати Коваль Катерина, Галич Марія. В 1961 році Уржинська Лариса, Бойчишин Ганна, Васильків Надія. В 1963 році Войцехівська Ольга. В 1964 році Комарницького Я.Й. замінив Квасниця. В школі працювали Квасниця Степанія, Хромова Людмила, Кухар Ольга, Плющинська Марія. Квасницю замінив Грабар Григорій, звільнений за незаконно видане свідоцтво. Книга наказів школи. Заступником директора працювала Галич Марія Петрівна. В 1973 році виїхала в м. Львів, працювала у Львівській школі.

В цьому ж році в село прибув Федько Михайло Миколайович, 1933 року народження, та Федько Марія Михайлівна. Директором з 1973 по 1993 рік працював Федько М.М. За час його роботи було побудовано будинок вчителів та реконструйована колгоспна контора (колишній будинок польського ксьондза) під шкільну їдальню. З його ініціативи при колгоспі був створений оркестровий гурток, в якому вчитель Білобран Ігор навчав школярів грати на духових інструментах. В школі працювали вчителі: Ляхович Володимир Васильович, Ляхович Ганна Петрівна, Цап Богдан Петрович, Цап (Свободян) Надія Петрівна, Попович Євген, Гнатюк Євгенія, Бриня Л.П., Прокопюк Є.П., Гнатко Р.Н., Стецько (Тістик) Текля Ярославівна, Кривоніс Ярослава, Винярська Надія, Боднар Ольга Дмитрівна,Кривень Михайло, Балась Таїса, Петеляк Леся Вікторівна, Фітяк Оксана, Савка (піонервожата). Книга наказів школи.

В 1980 році в школі працювали Данилевич Віра, Корсунь-Клочана Ганна, Лис Орислава, Юрчик Ганна, Бриня Ганна, Вернигора Леся. В 1981 році кадри в школі стабілізувалися. Піонервожатою працювала Люба Бортківна. При школі працювали три групи продовженого дня. Діти постійно харчувалися в шкільній їдальні, яка була укомплектована котлом для кип'ятіння води, електрокухнею, проточною водою. Зав. їдальнею працювала Кіндрат Ольга. За часів 1944-1991 рр. школа була політизована. При школі були комсомольська і піонерська організація, жовтенята.

В 1993 році Федько М.М. вийшов на пенсію. Директором було призначено Даниліва М.М.

В школі були два кіноапарати, телевізор, магнітофони, апарат “ЛЄТИ”, фільмоскопи, два музеї. Музеї під впливом рухівців були ліквідовані. В 2002 році за допомогою Писарчука П.І. проведений капітальний ремонт школи. При школі працювали гуртки художньої самодіяльності.

Розділ ХIV.

ПОБУТ У СЕЛІ

В селі під керівництвом Гнатяка Павла Михайловича побудовано типовий магазин та приміщення їдальні. Магазин приватизував Краєвський Михайло, а їдальня була перепрофільована на залізоскоб'яний магазин. Наразі руйнується .

В селі працював будинок побуту. В даний час в ньому філії Перемишлянського ощадбанку, завідуюча Кіндрат Зиновія, та “Дільниця ветлікарні”. Будинок також руйнується.

Колишній костел, головою колгоспу Беньковським М.М.(колишнім сотником УПА - псевдо «Ворон»), перебудовано на адміністративний центр. Це викликало обурення селян, на що отримали в відповідь: “Районне керівництво хоче розібрати костел і забрати бутовий камінь.Прийде час і Ви відновите це приміщення і будете використовувати його за призначенням.”Тут були філія пошти, ощадбанку, колгоспна бухгалтерія, кабінети спеціалістів і інші.

В селі є поштове відділення.Тут працювали Гнатяк Павло Михайлович, Щур Магдалина, Рейнтер, Лис Ігор. В даний час - Світлана Ілюк. За кошти Писарчука П.І. відремонтовано колишню кінобудку і зроблено поштове відділення.

Розділ XV.

ЗАКЛАДИ ПРОСВІТНИЦТВА І КУЛЬТУРИ

Щодо закладів просвітництва, то село по якихось причинах відставало від інших сіл, регіонів.

На підставі вивченої літератури, яка в окремих документах збереглася в жителів села, можна говорити, що люди цікавилися літературними творами. Збереглися в церкві твори, написані кирилицею на готичному алфавіті, німецькі книжки, невеликі твори, прислані москвофільським організаціям, Братством ім. Кочківського журнали "Місіонер" жовківської друкарні. В 1925 році за ініціативою отця Максима Патериги в селі було створено осередок організації "Просвіта". Згідно протоколу № 1 від 31 травня 1925 року в осередок "Просвіта" входили:

* Патерига Максим - голова

* Шеремета Іван - заступник

* Чепіжак Степан - писар

* Кулеба Петро - господар

* Пелих Василь - касир

* Гарасим Теодор - член відділу

* Мичка Стефан - заступник відділу.

В архівах збереглися листи від учасників осередку до пана воєводи м. Тернополя про реєстрацію осередку та надання чинного права на існування. Збереглося письмо членів хати-читальні про надання дозволу на виготовлення вивіски "Хата-читальня".

Вивіска "Хата-читальня" висіла на хаті Завальницького - бібліотекаря. В 1825 році бібліотекарем став Григорій Тістик. В 1935 році в "хаті-читальні" нараховувалося 105 книжок. Дохід бібліотеки становив 8 злотих 38 ф. В 1937 році головою осередку "Просвіта" було обрано Кривоноса Петра, секретарем Волошина Івана Протокол № 6 за 1937 рік.. В 1939 році осередок "Просвіта" перестав існувати.

На території села існували польські та українські торгові товариства. Селянин Кренджаль належав до польського торговельного "Кулка", а Сильвестр Ілько створив магазин українського кооперативного об'єднання. В селі існували також єврейські магазини.

Українська спілка рекламувала свої товари. Була відома фірма цигаркова "Калина".

Реклама звучала так:

Пішов гомін по селі,

Як бив татко сина.

Як же куриш, то кури

Папірки "Калина". Альманах "Золотий колос"