"Не горлиця тиха та солодкоголоса, а зіркий орел…" (Йоасаф Горленко) 1705–1754

Коли добігало кінця земне життя одного великого святителя і сподвижника, українська земля народила і подарувала світові іншого. Коли один із найбільших письменників слов'янського світу Дмитро Туптало Ростовський видрукував завершальний, четвертий том епохальних «Житій святих», у світ прийшов Йоасаф Горленко, життя і «Житіє» котрого стає рівнодостойним продовженням ідей і справ великого попередника. Вражає подібність, певна тяглість ідей, співмірність справ і життєвих доль цих українських святителів, проповідників, просвітителів і вихователів, письменників, велетнів духу, які прислужилися всьому слов'янському (і далеко не тільки слов'янському!) світові. Про те, настільки сильною була спрага християн на таку особистість, як Іоасаф Горленко, у повісті з ХІХ ст. Н. Кохановської-Соханської написано так: «…и такова та церковная нужда была, что… воздвигла на БЂлгородской кафедрЂ владыку Іоасафа Горленка - не горлицею тихою и сладкогласною, а зорким орломЪ, который далеко прозиралЪ и высоко в когти бралЪ». Горленко був суворим до несумлінних християн (на цій рисі вдачі наголошує Валерій Шевчук в оповіданні «Йоасаф»), та водночас - милосердним до стражденних. Дотримувався аскетичного способу життя, віддавав свій час молитвам та читанню, невтомно підвищував освітній та моральний статус своїх співвітчизників, а за приятеля мав найдостойнішого з-поміж них - філософа Григорія Сковороду.

«Малоросійський родословник» В. Модзалевського11 Модзалевскій В.Л. Малороссійскій Родословникъ.-Т.1 (А-Д).-К.,1908.-С.307-308. зафіксував шляхетність родоводу Якима Андрійовича Горленка. Яким Андрійович - це світське ім'я видатного освітнього і церковного діяча Іоасафа Горленка, який народився 8 вересня 1705 року в Прилуках (теПер Чернігівська область) у родині прилуцького полковника Андрія Дмитровича Горленка та Марії Горленко - доньки гетьмана Данила Павловича Апостола. Близькою ріднею Йоасафу Горленку є Г.Ф. Квітка-Основ'яненко, котрому святитель доводиться дядьком.

«Житіє преосвященного єпископа Білгородського Іоасафа Горленка», написане у 1791 році іншим племінником святителя - Іллєю Івановичем Квіткою - з найперших сторінок акцентує увагу на високому призначенні майбутнього Йоасафа, котрий «…отъ самаго почти младенчества Своего, часто разсуждая о суетности временной жизни, оставилъ домъ Своихъ родителей, почести, богатство и все, что глазамъ человеческимъ казаться можетъ пріятнымъ и привлекательнымъ, принялъ жизнь сходственную съ евангельскимъ ученіемъ, как Спаситель говоритъ: «Никто же, иже оставитъ домъ или родителей, или братію, или сестры, или жену, или чада ради Царства Божія, иже не приметъ сторицею во время сіе и в вЂкъ грядущій животЪ вЂчный» (Марк., гл. 10, ст. 29,30).22 Рукопись 1791 года Ильи Ивановича Квитки. Житие преосвященнаго епископа Бђлоградскаго Іоасафа Горленка, изЪ собственноручныхЪ его записокЪ и достовЂрныхЪ показаній //Святитель ІоасафЪ Горленко, епископЪ Бђлгородский и Обоянский (1705-1754). Матеріалы для біографіи, собраннык и изданные КняземЪ Н.Д.ЖеваховымЪ. Том1. Часть ІІІ.- КіевЪ, 1909.-С.253. Підкреслення в цитованому тексті моє.- В.С. Згодом саме цей твір Іллі Квітки, в основу котрого лягли автобіографічні нотатки самого Іоасафа Горленка та свідчення його сучасників, буде визнано за найавторитетніше джерело, котре послужило за зразок для цілого ґрона наступних життєписів святителя і яке й сьогодні вносить потрібні корективи в різнобій оцінок, свідчень, концепцій. На диво раннє усвідомлення свого призначення постає воістину в ореолі подвигу, бо ж батькові мріється, що син успадкує не тільки маєтки, а й посаду, тобто згодом стане так само полковником Прилуцького полку. І то закономірно, оскільки прадід був «полковникомъ; сынъ его Димитрiй также служилъ полковникомъ. Они оставили потомству своему многiя имЂнiя, жалованныя за ихъ вЂрную службу отъ Всероссiйскихъ Монарховъ».

Солодкі батькові мрії розвіюються у сяйві сонця на заході, в променях якого йому привиділася Божа Мати, а біля ніг її - син Яким у молитві. Те чудесне видіння батько забуде, згадає про нього лише напередодні власної смерті, але забере в могилу таємницю: так нікому і не зізнається, що саме сказала йому тоді Божа Мати.

На восьмому році життя батьки віддають сина Якима до Києва «для обученія словесным наукамЪ». Послуговуючись записами самого святителя (у першій частині «Житія») та свідченнями очевидців (у другій частині), Ілля Квітка простежує в роках і подіях шаблі духовного росту і морального змужніння майбутнього святителя Йоасафа. Так, онук гетьмана Данила Апостола не справдив палких батькових сподівань (не став «преемником чина своего и мЂста, т.е.полковником Прилуцкого полка»), а вже маючи від роду 11 років, прийняв тверде рішення - залишити світське життя. Реалізовано було цей намір, коли юнакові виповнилося 16. Батькам же відкрив свої правдиві наміри, коли мав 18 років. Не отримавши батьківського благословення, вдається до обману: виїздить до Києва ніби для завершення навчання, а насправді ж поселяється в Київському Межигірському монастирі, де цілий рік перебуває «подЪ искусомЪ», тобто під тяжким випробуванням: чи насправді твердим є намір посвятити себе високому покликанню. А щоб батьки передчасно не дізналися про це, він залишає в Києві свого слугу, котрий отримує листи від батьків Йоасафа, привозить їх йому в монастир, а відповіді, написані сином ніби з Києва, відсилає в батьківський дім.

Власноручні записи святителя зафіксували ці найголовніші моменти, а також небачену рішучість та дивовижну силу духу, коли всупереч волі батьків, після цілого року випробування та перевірки на готовність «нести монашескіе подвиги», Горленка було пострижено - на 20_му році життя - в перший ступінь чернецтва та йменовано Іларіоном. Тільки тоді батьки «послЂ многих слез и печали» перестали противитися «благому дЂлу» свого сина і дали йому бажане благословення…

Ім'я, з котрим святитель увійде у вічність, тобто Йоасаф, було надане 21 листопада 1727 року: постриг здійснив ігумен Київського Братського монастиря, він же водночас і ректор Києво-Могилянської академії - Іларіон Левицький. А 6 січня 1728 року тодішній київський архієпископ Варлаам Ванатович надав Горленкові чин ієродиякона та призначив його викладачем Києво-Могилянської академії. «Сіе званіе проходилЪ онЪ три года», - так Ілля Квітка ок